Вождь пролетаріяту В. Ленін називав патос революційного терору прекрасним, так само натхненно закликаючи до жорстких репресій проти ворогів більшовізму. При цьому особливо наголошував на духівництві, хоча саме іконописний портрет був створений з Леніна поколіннями пролеткультівських літописців. В одному з них, наприклад, Ілліч на полюванні не вистрілив у лисицю. Мовляв, гарна. Натомість людський матеріял не викликав співчуття, що, до речі, з часом витворилось на уніфіковану ознаку «революційної» епохи. Отже, за цією властивістю часу, деякі категорії людей можна й треба було поголовно винищувати, це виглядало цілком природно й було сприйнято практично всіма. І булґаківський професор мимохідь цікавиться, чи не можна розстріляти журналістів, що перебрехали зміст його відкриття. І Ціолковський, як знати, пропонував знищити всіх нещасливих, щоб на Землі залишилися тільки щасливі. З часом репресії ставали явищем буденним, всюдисущим, навіть оспіваним у міському фолкльорі разом з іншими «революційними» ознаками «нового» життя. «Чи знаєте ви, що таке терор? — по-гоголівськи питався Ю. Олєша. — Це значно цікавіше за українську ніч! Терор — це величезний ніс, що визирає з-за рогу. Потім цей ніс висить у небі, освітлюваний прожекторами, а буває також, що цей ніс називається Днем поезії. Іноді, щоправда, його називають Костянтин Федін, що заперечують ті, хто називає цей ніс Яковом Даниловичем або Алєксєєм Сурковим».
Одеський клясик мав слушність. Справді, так само, як «номенклятурні» самогубства в 1920—30-их були нерозривно пов’язані з пиятикою і бенкетуванням, політичні арешти цього часу відбувалися за буденною, наперед визначеною і відомою обивателю схемою. «Одягайсь на розстріл — крикнув хтось і постукав у двері», — значив П. Тичина у збірці «Замість сонетів і октав». Словом, «ворогів народу» забирали зазвичай «тепленькими», себто вночі, роздягнутими, заскоченими за любовними міщанськими утіхами. Щоби страх спрацював на контрасті родинного затишку й майбутньої невідомости, як це було у випадку чи то з реального життя, описаного шляхетною І. Голіциною, а чи в оповіданні «Перешкода» радянського письменника-оберіута Д. Хармса:
«— У мене дуже товсті ноги, — сказала Ірина. — А в стегнах я дуже широка.
— Покажіть, — сказав Пронін.
— Не можна, — сказала Ірина, — я без панталон.
Пронін став перед нею навколішки. Ірина сказала:
— Навіщо ви стали навколішки?
Пронін поцілував її ногу трохи вище панчохи й сказав:
— Ось навіщо.
Ірина сказала:
— Навіщо ви задираєте мою спідницю ще вище. Я ж вам сказала, що я без панталон.
Але Пронін усе-таки задер її спідницю і сказав:
— Нічого, нічого.
— Себто як це так, нічого? — сказала Ірина. Але тут у двері хтось постукав.
Ірина швидко обсмикнула свою спідницю, а Пронін підвівся з підлоги й підійшов до вікна».
Щоправда, в реальності при арешті не стукали в двері, але ситуація при цьому була не менш «еротична». «У ніч з 3 на 4 вересня 1923 року я була заарештована й посаджена в тюрму ГПУ на Луб’янці, — значить І. Голіцина. — Було таке. Вже поночі загрюкали в двері з чорного ходу. Хтось відчинив, і увійшли троє чи четверо співробітників ГПУ. Навіть не постукавши, вони вдерлися в нашу кімнату, першу по коридору, якраз у той момент, коли я почала роздягатися. На клаптику паперу, який один з них тримав у руці, було написано моє прізвище».
Натомість Д. Хармс «уточнює»:
«Ірина відчинила двері, й до кімнати увійшов чоловік у чорному пальті й високих чоботях. За ним увійшли двоє військових, нижчих чинів, з ґвинтівками в руках, і за ними увійшов двірник. Нижчі чини стали біля дверей, а чоловік у чорному пальті підійшов до Ірини Мазер і сказав:
— Ваше прізвище?
— Мазер, — сказала Ірина.
— Ваше прізвище? — запитав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Проніна.
Пронін сказав:
— Моє прізвище Пронін.
