У задзеркаллі 1910—1930-их років

Що ж до нащадків, то вже сьогодні про терор 1930-их років, зокрема, С. Білокінь значить: «Хіба НКВД не знало про існування Леся Курбаса чи Миколи Куліша і хіба ставилося до них із симпатією? Ці люди були надто відомі, щоб заховатись, а ідеали їх були аж надто виразні. Головне тут те, що це не були ідеали енкаведистів, і з цього треба виходити. Українські мистці, священики, інженери належали до одного світу, а чекісти — зовсім до іншого, йому не гомогенного. Це й був результат ідеологічної, політичної сегрегації в цій країні».

З приводу цього варто пригадати, як на початку 1990-их років розгубленою «незалежницькими» процесами владою ще дозволялося називати, до якого «зовсім іншого», себто неукраїнського світу, належали як чільні, так і більшість рядових співробітників НКВД. Натоді чітко вказувалось на «жидівське» походження радянської влади та її каральних органів, на суцільну інвазію «жидів» у «пролетарських» урядах тощо. Так само рясно публікувались списки із справжніми, «жидівськими», прізвищами більшовицьких партійних лідерів, командармів, слідчих ЧК-НКВД і т. д., із зазначенням того, що цілі радянські уряди складалися з представників цього «іншого», як обережно значить С. Білокінь, світу.

По мірі впровадження політичної «незалежности» у щоденне, наукове та просвітницьке життя, згадані акценти й тенденції до висвітлення історичної правди щодо жидівського походження «начальства» в СРСР, а також в ЧК—НКВД—КҐБ потроху зникали з широкого культурного обігу. Натомість із точністю до навпаки, і з таким самим «історичним» азартом, нині звинувачуються українці, які в період Другої світової війни брали участь у збройному протистоянні СРСР на боці Німеччини, чи то перебуваючи у складі військ Вермахту, а чи відроджуючи національне життя на звільнених з-під більшовиків території. Сьогодні ці звинувачення претендують на «офіційну» позицію, яку нав’язують «незалежній» владі «сіоністські» видання на кшталт «Столичных новостей». От лишень з культурного обрію, як допіру питання з «жидівським» походженням апарату НКВД, ці звинувачення чомусь не зникають, а вільно транслюються на не менш широкий, аніж на світанку «незалежности», загал.

Також з приводу того, що, як значить С. Білокінь, в СРСР в основі клясового поділу «лежала сегрегація (лат. segregatio — відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних», варто буде запропонувати питомішу модель «клясифікації», яка споконвіку діє в суспільстві. Отже, до історії 1920—30-их років добре надається згадка про заборонену в СРСР (ще за часів пролеткульту) науку євгеніку, що, як знати, вивчає і розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, удосконалення його природи, розглядає закони спадковости здоров’я та обдарування тощо. Звісно, займатися цим життєтворчим ділом за часів мертвотного соцреалізму можна було лише в контексті вирощення ідеологічного гомункулюса в культурі. Натомість масове мистецтво тоталітарного доби сповідувало й вимагало від своїх творців простіших методів досягнення пролетарської ясности в голові. Себто без жадних історичних відступів вглиб спадкових форм «буржуйського» формалізму, аванґардизму чи ще яких опортуністичних впливів західнього мистецтва. Саме простота була набутком окультурених мас, а історизм офіціозу виступав ніби як проти проґресу.