У задзеркаллі 1910—1930-их років

Звісно, офіційних свідчень тієї доби про голодомор історія нам не залишила. Якщо й були, то у полові історичних канцеляризмів на кшталт «темпи колективізації», «розкуркулення» та «перегини на місцях» чорні зернятка «голоду», «людожерства» й «смерти», висіяні на поталу «дружби народів», розлетілися всепрощенною непам’яттю. Ось чому «живі» свідчення зацілілих очевидців важливіші для осягнення справжніх причин трагедії, якої зазнала Україна в 1932—33-их роках і, зокрема, «столична» Харківщина.

По-перше, чому саме Харківщина? Мабуть, тому, що саме на цій «зразково-показовій» території, до якої входили Харківська, Полтавська й Сумська області й де проживала п’ята частина населення УРСР, Москві було зручно запроваджувати методи терору проти селян України. Себто голодом вчити селян «уму-розуму», як цинічно заявляв тодішній генсек ЦК КП(б)У C. Косіор. У результаті «заходів до посилення хлібозаготівель» утрати столичної на той час Харківщини склали 2 млн. осіб, тобто від голоду помер кожен третій мешканець села.

По-друге, чи саме хліба, а не втішливого видовища бажала собі партійно-державна Москва? Насправді ж голод був обраний нею головним інструментом для втілення диявольського пляну упокорення українців. Під виглядом «боротьби з куркульством» ламався сільський хребет нації, яка довірилась була російському сусідові щодо власного права на свободу волевиявлення. У такий спосіб організовано відбувалась денаціоналізація суспільства, оскільки спорожнілі села масово заселялись переселенцями з Росії та Білорусії, за що дбав Всесоюзний переселенський комітет, створений в 1930-их роках при Раднаркомі СРСР.