У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Відтак у перші ж місяці після Жовтневого перевороту більшовиків стали створюватися зовсім нові умови для побутування «нової» літератури. Страх більшовицького терору впливав на неї цілком «творчо», заповідаючи нові теми, сюжетику, жанр, вибір і становище героїв, мову й т. ін. Зрозуміло, що це виховувало також письменника нового типу, в тому числі зі старих кадрів. «Виснажений останнім зусиллям Синицький відкинувся на спинку стільця й заплющив очі, — знову згадується при цьому „Золоте теля“. — Йому було вже сімдесят років. П'ятдесят з них він складав ребуси, шаради, загадкові картинки й шарадоїди. Але ніколи ще поважному ребуснику не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був невігласом у політиці, молоді конкуренти легко його перемагали. Вони приносили до редакції задачі з такою чудовою ідеологічною установкою, що старий, читаючи, заздрісно плакав. Годі було й гнатися за такою, наприклад, задачею: „На трьох станціях Воробйове, Грачове та Дроздове була рівна кількість службовців. На станції Дроздове було комсомольців у шість разів менше, ніж на двох інших, разом узятих, а на станції Воробйове партійців було на 12 осіб більше, ніж на станції Грачове. Але на цій останній безпартійних було на 6 осіб більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був там партійний та комсомольський прошарок?“»
Скринник. Художник Б. Кустодієв. 1918 рік
Таким чином, за умови величезного соціяльного, а незабаром і просто політичного тиску література шукала можливости вижити, рятуючись від страху новизни і руху, рятуючись від ідеологічного зчавлювання. Але іноді соціяльний прес змінював профіль і силу тиску, і тоді виступаючі його частини давили до кінця, до знищення, натомість інші мали прозурки і западини, куди вільно було сховатися. Пошуки таких соціяльних ніш вимагали від літератури підвищеної і безперестанної енергії. Хтось рятувався, тікаючи в перекладацтво, як В. Свідзінський, але багато хто, вписуючись у пролеткультівський канон, застигав без руху, творячи виключно «радянське», відтворене багато разів у тому самому вигляді колись романтичного «морозива», скам’янілого на фекалії соцреалізму.
Осип Мандельштам і Рюрік Івнєв. Харків, 1919 рік
Щодо природи страху в 1920—30-их роках найбільше теоретизував оберіут Леонід Ліпавський. Опальний автор, відрахований з університету за небажання засудити свого вчителя, висланого з Росії в 1922 р. філософа М. Лоського і звільнений з Держвидаву за дружбу з Даниїлом Хармсом та іншими веселими неформалами з літературного братства ОБЕРІУ (Об’єднання реального мистецтва). Палкий клясифікатор усього «нерадянського» у жахливо радянському житті 1930-их років: любови, ненависти, страху та інших ідеологічно несерйозних явищ. Нарешті, просто несхожий на типового громадянина своєї країни творчий індивід. «Існувати, — був переконаний Л. Ліпавський, — це означає просто відрізнятися».
Чим же чудова теоретична спадщина Л. Ліпавського, яка лише нещодавно вийшла до нас з пітьми часу й мороку спецхранів? Напевно тим, що в ній уперше запропонована інтерпретація теорії відносности Айнштайна на прикладі повсякденних стосунків: речей, предметів, явищ і якостей. І все це в контексті тоталітарного абсурду 1930-их років. Адже в той час, коли автор досліджував природу страху, радянські люди мірялись п’ятирічкою, повертали ріки назад і були з небом на «ти». І тільки такі от прозорливі відщепенці, якими здавалися офіціозу Л. Ліпавський та його весела компанія «чинарів» з ОБЕРІУ, поділяли ґрандіозні здійснення країни на особисті переживання суто приватної особи. Хіба ж не страшно? Хіба ж не злочин щодо пляну ГОЕЛРО, НЕПу чи ж побудови соціялізму в одній, окремо узятій країні?
Що ж до вражаючих абревіатур та їх «живого» наповнення, то загалом до ОБЕРІУ — літературно-театрального гурта, що існував у Ленінграді від 1927-го до початку 1930-их років — належали К. Вагінов, А. Введенський, Д. Хармс, Н. Заболоцький, І. Бахтерєв, Ю. Владіміров, Б. Левін, а також долучалися поет Н. Олєйніков, філософи Я. Друскін і Л. Ліпавський. Оберіути називали себе ще «чинарями», переосмислюючи вислів «духовний чин». Так, Д. Хармс звався «чинарь-взиральник», а Введенський — «чинарь-авторитет нісенітниці».