У задзеркаллі 1910—1930-их років

Загалом ідентифікувати сьогодні позицію Т. Гундорової можна, хіба що послуговуючись хрестоматійними дефініціями середньовічної парадигми в офіційних стосунках. Словом, ідеться про блазенську альтернативу висловлювання щодо вбрання чергового літературного короля. Культурну галузь цієї стратегії, що тягнеться від офіційної ідеології, синкопованої російським концептуалізмом, будучи підсилена пізнішим постструктуралізмом, можемо розгледіти в писаннях таких діяспорних відщепенців, як М. Павлишин, або Г. Грабович. З цього приводу М. Липовецький на світанку кондового постмодернізму значив: «Мова, власне, про те, що блазень, як і письменник-постмодерніст, гостріше, ніж будь-хто, відчуває не лише похапливу ілюзорність офіційних фетишів і завчених в лоск сакральних висловлювань, які багатьом видаються за абсолют, але й драматичну хиткість справжніх абсолютів істини й гармонії». Цілком може бути, що у випадку з обраною Т. Гундоровою тематикою руйнування соцреалістичних гробниць саме подібна дезінтеграція її власного образу (як офіційної дослідниці) призводить до нездоланного образного голоду. І далі вже малоофіційні апологети з апетитом накидаються на динозаврів епохи тоталітаризму. Така некрофілія, в принципі, не дуже стосується згаданої Т. Гундорової, яка останнім часом, покінчивши з мелянхолійним фемінізмом минувшини, із захватом пише про Ж. Дерріду та Є. Пашковського.

Отже, важко наразі виявити справжні причини літературознавчих змін у світоглядній орієнтації. Що й казати про, здавалося б, нещодавнє минуле! Мало хто сьогодні згадає про історичну суперечку «вопрекистов» і «благодаристов» у 1930-их роках щодо питання розглядуваного тут реалізму. «Так-от, як письменник може стати реалістом? — згадував Г. Поспєлов. — В одному випадку він міг стати завдяки своєму світогляду, а в другому випадку він міг стати всупереч своєму світогляду. Ось так, починаючи від Михаїла Сергієвського і по тому Ліфшиця й Лукача, всі вони стверджували, що письменник може стати реалістом і народним письменником всупереч своїм ідеологічним забобонам». Ось наразі, за Т. Гундоровою, нам уже не потрібен Олесь Гончар. А ми гадали, що він — кінець всьому. Себто завершення цілої епохи в літературі, яку ми «втратили»…

Справа в тому, що даний підхід, у якому донедавна переважала «мелянхолійна» тематика наших дослідниць (оскільки писати про далеку клясику було більш безпечно), не передбачає виправданого науковим глуздом підґрунтя. Ні, це зрозуміло, що в дослідницькому світі вважається престижним писати довгий час про друїдів (Л. Українку, Т. Шевченка, О. Кобилянську), а потім перекинутись, скажімо, на рейверів (О. Гончара, Є. Пашковського, Ю. Андруховича). І далі з усіма зупинками. Але там, де немає кінця, не розпізнати й початку, і з біблії, яку хоче створити для нас постмодернізм в особі Т. Гундорової, вилучено першу главу. Нинішній читач, споживаючи подібні дидактичні рекомендації щодо непоживности сьогодні О. Гончара й загалом усього соцреалізму в українській літературі, не розуміє — а чому ж саме цей автор йому не потрібний? І лише з синтетичних першоджерел на кшталт «Словника сучасних цитат» отримує необхідні (?) знання про історичні факти. «Пишіть правду, — лунає звідти голос Головного Критика країни товариша Сталіна, — це й буде соціялістичний реалізм». При цьому йому б ще й довідатися про супровідну думку М. Ґорького, який значив: «Знати, що існують дві правди і що на світі переважає підла й брудна правда минулого, а — на смерть їй — зродилася й росте інша правда. Поза зіткненням, поза боротьбою цих правд не вільно зрозуміти нічого, про це — також знати. Автор непогано бачить правду минулого, але не дуже розуміє, що йому з нею робити?»