У задзеркаллі 1910—1930-их років

Утім, Л. Ліпавський прозрівав більш глибинний сенс казенного сталінського часу. Наприклад, він пояснював мистецтво як ієрархію ритмів, а світ узагалі — як систему філософських аберацій, але щодо повсякденного, «живого» життя індивіда його віра по-християнському непохитна. «Ніхто ніколи не жив ані для себе, ані для інших, а всі жили для трепету», — вважав він, і це, погодьмося, цілком у дусі С. К’єркеґора з його трактатом «Страх і трепет», який натоді ще не перекладався в СРСР. Тому не дивно, що за життя любов для Л. Ліпавського «притягальна, священна, жахлива, кумедна, жалюгідна й огидна одночасно» («Про тілесне сполучення»), слова живуть самостійним життям, а сни він бачить кошмарні, або спізнюючись у них на потяг, або пестячи в ліжку андрогіна, або в звіті за відрядження вказуючи через неуважність замість «в Дєтіздат» вульґарне «в Дєтізад» («Сни»).

А ще, виявляється, Л. Ліпавський навіщось колекціонував стенограми задушевних бесід, які провадив з друзями протягом 1933—1934-их років. У них балагурять, будучи напідпитку, письменники Д. Хармс і А. Введенський, Н. Олєйніков і Н. Заболоцький, філософ-музикознавець Я. Друскін і сам Л. Ліпавський із дружиною. Крім балачок про природу чисел, слів та інших філософських матерій, друзі пліткують про власне «живе» життя, що минало аж ніяк не в страху й трепеті. Отже, розводились про картярські перемоги А. Введенського, негаразди Л. Ліпавського з жінками, радощі відвідування Я. Друскіним вбиральні, пообідню відрижку Н. Заболоцького і жінок, спокушених Н. Олєйніковим, а також про веселу канарку Д. Хармса, яку він годував власними глистами. А як ви хотіли? «Папа Римський приглянувся до нас і лагідно мовив: — Світова література завжди робиться жадібними покидьками, маніяками, слизом, падлюками й збоченцями», — свідчить сьогодні В. Єрофєєв, а тогочасний критик В. Полонський підтверджував: «Огидна публіка — письменники. Рвацькі, міщанські настрої переважають. Вони хочуть жити не тільки „ситно“, але жадають комфорту. У країні, що будує соціялізм, де робітнича кляса в жахливих умовах, надриваючись щосили, не покладаючи рук, працює — ударництво, соцзмагання, — ця публіка буквально рве з неї останнє, щоб обставити квартиру, щоб купатися в достатку, щоб відкладати „на чорний день“. При цьому вони роблять вигляд, що страшенно віддані його, робітника, інтересам. Але ж пишуть вони не для нього: робітник їх читає мало. Що дає їхня творчість? Переспіви або підробку. Вони зовсім не заражені соцбудівництвом, як хочуть показати на словах. Вони заражені рвацтвом. Вони одержимі міщанським духом видобування».