Повітряний замок, що вибухнув
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millenium #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5487-6
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Повітряний замок, що вибухнув». Краткое содержание книги:
Лісбет Саландер не здається. Виснажена після кількох поранень, перебуваючи під охороною в лікарні, вона вирішує помститися своїм ворогам і довести системі, яка, ще коли Лісбет була дитиною, зламала їй життя, запроторивши до божевільні, свою невинуватість. Однак самій упоратися з цим їй несила. На допомогу дівчині знову приходить журналіст Мікаель Блумквіст, чия викривальна книжка сколихне громадськість і переполохає уряд і спецслужби. І можливо, тоді справедливість нарешті переможе.
Проте справа посувалася повільно, що в основному пояснювалося невпевненістю в кандидатурах підозрюваних. Едклінт з Фігуеролою неодноразово обговорювали, чи не краще просто заарештувати Мортенссона і почати ставити йому питання, але кожного разу вирішували все-таки почекати — подібний арешт поставив би хрест на секретності розслідування.
Лише у вівторок, через одинадцять днів після зустрічі з прем’єр-міністром, Моніка Фігуерола прийшла в кабінет до Едклінта із словами:
— Думаю, у нас дещо з’явилося.
— Сідай.
— Еверт Гульберґ.
— Ну?
— Один з наших слідчих поговорив з Маркусом Ерландером, який проводить розслідування вбивства Залаченка. Ерландер стверджує, що вже через дві години після вбивства з ґетеборзькою поліцією зв’язалися з ДПУ/Без і передали інформацію про листи Гульберґа з погрозами.
— Дуже оперативно.
— Так. Навіть занадто оперативно. У Ґетеборґ з ДПУ/Без факсом переслали дев’ять листів, авторство яких приписується Гульберґові. Проте виникає одна проблема.
— Яка?
— Два листи були адресовані в міністерство юстиції — міністрові юстиції і міністрові з питань демократії.
— Ага. Це мені вже відомо.
— Так, але лист до міністра з питань демократії був зареєстрований у міністерстві лише наступного дня. Його доставили з вечірньою поштою.
Едклінт утупився в Моніку. Він уперше злякався, що всі його підозри виявляться небезпідставними. А вона безжалісно вела далі:
— Іншими словами, з ДПУ/Без надіслали копію листа з погрозами ще до того, як він дійшов до адресата.
— О Господи, — мовив Едклінт.
— Факс надсилав співробітник відділу особистої охорони.
— Хто?
— Не думаю, щоб він мав до цього стосунок. Йому принесли на стіл листи і незабаром після вбивства звеліли зв’язатися з поліцією Ґетеборга.
— Від кого надійшло розпорядження?
— Від секретаря начальника канцелярії.
— Господи, Моніко… Ти розумієш, що це означає?
— Так.
— Це означає, що співробітники ДПУ/Без замішані у вбивстві Залаченка.
— Ні. Це означає, що деякі люди всередині ДПУ/Без знали про вбивство ще до його здійснення. Питання лише в тому, які саме?
— Начальник канцелярії…
— Так. Але я починаю підозрювати, що цей «Клуб Залаченка» знаходиться за межами нашого будинку.
— Що ти хочеш сказати?
— Мортенссон. Його перевели з відділу особистої охорони, і він працює самостійно. Минулого тижня ми тримали його під спостереженням цілими днями. Наскільки нам відомо, він не зв’язувався ні з ким з нашого будинку. Йому телефонують по мобільному телефону, який нам ніяк не прослухати. Ми не знаємо номера, але це точно не його власний телефон. Мортенссон зустрічався з тим блондином, особу якого нам поки не вдалося з’ясувати.
Едклінт нахмурив чоло. Тієї ж миті в двері постукав Андерс Берґлунд — співробітник, запрошений до нового оперативного підрозділу, що раніше працював у фінансовій поліції.
— Мені здається, я знайшов Еверта Гульберґа, — повідомив Берґлунд.
— Заходь, — сказав Едклінт.
Берґлунд поклав на стіл обшарпану по краях чорно-білу фотографію. Едклінт з Фігуеролою стали її роздивлятися. На ній був зображений чоловік, якого вони обоє відразу впізнали. Це був легендарний полковник-шпигун Стіґ Веннерстрьом, і його заводили у двері двоє міцних, одягнених у штатське поліцейських.
— Ця фотографія з видавництва «Олен & Окерлунд», вона була опублікована в журналі «Се» навесні шістдесят четвертого року. Її зробили у зв’язку із судовим процесом, на якому Веннерстрьома було засуджено до довічного ув’язнення.
— Он воно що.
— На задньому плані видно трьох людей. Справа — комісар Отто Даніельссон, що заарештовував Веннерстрьома.
— Так…
— Погляньте на людину, яка стоїть трохи ліворуч за Даніельссоном.
Едклінт і Фігуерола побачили високого чоловіка з тонкими вусиками і в капелюсі, чимось схожого на письменника Дешила Хеммета.
— Порівняйте його обличчя з паспортною фотографією Гульберґа. Її знімали, коли йому було шістдесят шість років.
Едклінт насупив брови.
— Я б, мабуть, не поручився, що це та сама людина.
— А я можу поручитися, — сказав Берґлунд. — Переверніть знімок.