Повітряний замок, що вибухнув
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millenium #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5487-6
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Повітряний замок, що вибухнув». Краткое содержание книги:
Лісбет Саландер не здається. Виснажена після кількох поранень, перебуваючи під охороною в лікарні, вона вирішує помститися своїм ворогам і довести системі, яка, ще коли Лісбет була дитиною, зламала їй життя, запроторивши до божевільні, свою невинуватість. Однак самій упоратися з цим їй несила. На допомогу дівчині знову приходить журналіст Мікаель Блумквіст, чия викривальна книжка сколихне громадськість і переполохає уряд і спецслужби. І можливо, тоді справедливість нарешті переможе.
На зворотному боці фотографії був штамп, який пояснював, що вона належить видавництву «Олен & Окерлунд» і що ім’я фотографа Юліус Естхольм. Олівцем був приписаний текст: «Стіґ Веннерстрьом з двома поліцейськими з боків входить до Стокгольмського суду. На задньому плані: О. Даніельссон, Е. Гульберґ і X. В. Франке».
— Еверт Гульберґ, — сказала Моніка Фігуерола. — Він таки працював у ДПУ/Без.
— Ні, — заперечив Берґлунд. — З технічних причин працювати в ДПУ/Без він не міг. Принаймні, коли робився знімок.
— Он як?
— ДПУ/Без створили на чотири місяці пізніше. На цьому знімку він, як і раніше, належить до Державної таємної поліції.
— Хто такий X. В. Франке? — поцікавилася Моніка Фігуерола.
— Ханс Вільгельм Франке, — відповів Едклінт. — Він помер на початку дев’яностих, а в кінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років був заступником начальника Державної таємної поліції. Він був свого роду легендою, як і Отто Даніельссон. Я з ним кілька разів зустрічався.
— Ось воно що, — сказала Моніка Фігуерола.
— Він залишив ДПУ/Без наприкінці шістдесятих. Франке не зміг порозумітися з Вінґе, і його ледве не звільнили, коли йому було приблизно п’ятдесят — п’ятдесят п’ять років. Він відкрив власну справу.
— Власну справу?
— Так, став радником з питань безпеки для приватних підприємств. У нього був офіс на площі Стуреплан, але він періодично ще читав лекції на заняттях з підвищення кваліфікації в ДПУ/Без. Там-то я з ним і зустрічався.
— Зрозуміло. А що не поділили Вінґе і Франке?
— Вони не спрацювались. У Франке було щось від ковбоя, йому скрізь увижалися агенти КДБ, а Вінґе був бюрократом старої школи. Потім, правда, Вінґе незабаром звільнили — за іронією долі, за те, що він вирішив, ніби Пальме працює на КДБ.
— Гм, — мовила Моніка Фігуерола, роздивляючись фотографію, на якій Гульберґ і Франке стояли поруч.
— Думаю, нам пора знову поговорити з міністром юстиції, — сказав їй Едклінт.
— Сьогодні вийшов «Міленіум», — сказала Моніка Фігуерола.
Едклінт утупив у неї пильний погляд.
— Ні слова про Залаченка, — повідомила вона.
— Значить, у нас, очевидно, є ще місяць до наступного числа. Приємна новина. Нам треба братися за Блумквіста. Він посеред усієї цієї каші немов ручна граната з висмикнутою чекою.
Розділ17
Завертаючи на останній марш сходів, що вели до його мансарди на Бельмансґатан, 1, Мікаель Блумквіст аж ніяк не чекав там когось зустріти. Була сьома година вечора. Побачивши блондинку з коротким кучерявим волоссям, що сиділа на верхній сходинці, він різко зупинився. За паспортною фотографією, роздобутою Лоттою Карім, він одразу пізнав у блондинці Моніку Фігуеролу з ДПУ/Без.
— Доброго вечора, Блумквісте, — весело привіталася вона, закриваючи книжку, яку читала.
Глянувши скоса на обкладинку, Мікаель зауважив, що книжка про античне сприйняття бога, до того ж англійською мовою. Він підвів погляд і звернув його на неждану відвідувачку. Та встала. На ній було літнє плаття з короткими рукавами, а на перилах висіла цегельного кольору шкіряна куртка.
— Нам треба з вами поговорити, — сказала вона.
Мікаель Блумквіст став її розглядати. Висока, вища за нього, правда, враження ще посилювалося тим, що він стояв на дві сходинки нижче. Окинувши поглядом спочатку її руки, потім ноги, він відзначив, що м’язи у неї розвинені значно краще, ніж у нього.
— Ви кілька годин на тиждень проводите в спортзалі, — сказав він.
Вона усміхнулася і дістала посвідчення.
— Мене звуть…
— Вас звуть Моніка Фігуерола, ви шістдесят дев’ятого року народження і мешкаєте на Понтоньєрґатан на Кунгсхольмені. Ви родом з Бурленґе, але працювали у поліції в Упсалі. І вже три роки служите в ДПУ/Без, у відділі з охорони конституції. Ви захоплено займаєтеся спортом, колись входили до спортивної еліти і мало не потрапили до шведської олімпійської збірної. Що вам від мене треба?
Вона здивувалася, але кивнула і швидко опанувала себе.
— Як добре, — сказала вона з полегкістю в голосі. — Отже, вам відомо, хто я і що мене не слід боятися.
— Не слід?
— Декому необхідно поговорити з вами в спокійній обстановці. Оскільки ваша квартира і мобільний телефон, схоже, прослуховуються, а є причини зустріч не афішувати, мене послали, щоб вас запросити.
— З якої радості я повинен кудись їхати з людиною, що працює в СЕПО?
Вона трохи подумала.
— Ну… ви можете відгукнутися на люб’язне особисте запрошення або, якщо вас це більше влаштовує, я можу накласти на вас кайданки і забрати з собою.