Повітряний замок, що вибухнув
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millenium #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5487-6
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Повітряний замок, що вибухнув». Краткое содержание книги:
Лісбет Саландер не здається. Виснажена після кількох поранень, перебуваючи під охороною в лікарні, вона вирішує помститися своїм ворогам і довести системі, яка, ще коли Лісбет була дитиною, зламала їй життя, запроторивши до божевільні, свою невинуватість. Однак самій упоратися з цим їй несила. На допомогу дівчині знову приходить журналіст Мікаель Блумквіст, чия викривальна книжка сколихне громадськість і переполохає уряд і спецслужби. І можливо, тоді справедливість нарешті переможе.
Генеральний консул Бертіль К. Янерюд, пригощаючи гостя кавою у себе в апартаментах, не був особливо балакучим.
— Ну… Що ж такого термінового у вас?
— Олександр Залаченко. Російський неповерненець, що перебіг до Швеції в сімдесят шостому році, — сказав Мікаель, простягаючи йому записку Фельдіна.
Янерюд вочевидь розгубився. Він прочитав лист і акуратненько відклав його набік.
Наступні півгодини Мікаель пояснював, у чому полягає проблема і чому Фельдін написав цього листа.
— Я… я не маю права обговорювати цю справу, — сказав під кінець Янерюд.
— Ні, маєте.
— Ні, обговорювати її я можу лише перед конституційною комісією Риксдагу.
— Дуже ймовірно, що така нагода у вас буде. Але в листі говориться, що вам слід залучити свою розсудливість.
— Фельдін — порядна людина.
— Я в цьому ніскільки не сумніваюся. До того ж я не збираю інформацію про вас чи про Фельдіна. Не треба виказувати мені ніяких військових таємниць, які, можливо, розкрив Залаченко.
— Я жодних таємниць не знаю. Я навіть не знав, що його звали Залаченко. Мені він відомий лише під псевдонімом.
— Під яким?
— Його називали Рубен.
— Добре.
— Я не маю права це обговорювати.
— Ні, маєте, — повторив Мікаель, сідаючи зручніше. — Річ у тім, що вся ця історія незабаром стане надбанням громадськості. І коли це станеться, ЗМІ або знищать вас, або охарактеризують як порядного державного чиновника, який зробив у дуже поганій ситуації все, що від нього залежало. Адже Фельдін доручив вам роль посередника між ним і тими, хто займався Залаченком. Це мені вже відомо.
Янерюд кивнув.
— Розкажіть.
Янерюд мовчав майже хвилину.
— Ніякої інформації мені ніколи не повідомляли. Я був молодий… і не знав, що з цим робити. Ми з ними зустрічалися приблизно двічі на рік, поки це було актуально. Мене повідомляли, що Рубен… Залаченко живий і здоровий, що він співпрацює і видає безцінну інформацію. У деталі мене ніколи не посвячували. Та мені вони були й ні до чого.
Мікаель чекав.
— Раніше перебіжчик діяв в інших країнах і нічого не знав про Швецію. Тому для політики національної безпеки він особливого значення не мав. Я кілька разів інформував прем’єр-міністра, але сказати мені найчастіше бувало нічого.
— Добре.
— Вони завжди говорили, що його використовують традиційним чином і що отримувану від нього інформацію пускають нашими звичайними каналами. Що мені було говорити? Якщо я запитував, що це означає, вони посміхалися і відповідали, що це виходить за межі мого рівня. Я почував себе ідіотом.
— Ви ніколи не замислювалися над тим, що весь цей захід організовано якось неправильно?
— Ні. Нічого неправильного в ньому не було. Я виходив з того, що СЕПО знає, що робить, має необхідні напрацювання і досвід. Але я не маю права обговорювати цю справу.
На той час Янерюд уже протягом кількох хвилин її обговорював.
— Усе це не має значення. Зараз важливо лише одне.
— Що саме?
— Імена людей, з якими ви зустрічалися.
Янерюд поглянув на Мікаеля запитливо.
— Люди, які курирували Залаченка, дуже перевищили всі можливі повноваження. Вони займалися грубою кримінальною діяльністю і повинні стати об’єктом попереднього слідства. Тому-то Фельдін і послав мене до вас. Він не знає імен, адже зустрічалися з ними ви.
Янерюд закліпав очима і стулив губи.
— Ви зустрічалися з Евертом Гульберґом… він був головним.
Янерюд кивнув.
— Скільки разів ви з ним бачилися?
— Він був на всіх зустрічах, крім однієї. За ті роки, що Фельдін був прем’єр-міністром, ми зустрічалися разів десять.
— Де ви зустрічалися?
— У вестибюлі якого-небудь з готелів. Найчастіше в «Шератоні», одного разу в «Амарантен» на Кунгсхольмені та декілька разів у пабі «Континенталя».
— А хто ще брав участь у зустрічах?
Янерюд розгублено закліпав очима.
— Це було так давно… я не пам’ятаю.
— Спробуйте пригадати.
— Прізвище одного було… Клінтон. Як американського президента.
— Ім’я?
— Фредрік Клінтон. З ним я зустрічався чотири-п’ять разів.
— Добре… ще?
— Ханс фон Роттінґер. З ним я був знайомий через свою матір.
— Через вашу матір?
— Так, вона знала сім’ю фон Роттінґер. Ханс фон Роттінґер був приємною людиною. Поки він раптом не з’явився на зустрічі разом із Гульберґом, я гадки не мав про те, що він працює в СЕПО.
— Він там і не працював, — сказав Мікаель.