Метаморфози

547] Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити [272] 548] Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши, 549] Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею 550] Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила — 551] По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло. 552] Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки 553] Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський 554] Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну. 555] Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім. 556] Вигляд землі залишивши,— людський прийняла і відразу 557] Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила. 558] Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший 559] Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні. 560] Або, як Ромул колись,— задивившись на спис, що віддавна 561] Встромлений в землю, стирчав на горбі Палаті нському й раптом 562] Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь, 563] Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим 564] Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано; 565] Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив 566] Роги свої — таки справді їх бачив!— і думав, що в хвилі 567] Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем 568] Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити, 569] І, зупинившись,— а йшов переможцем над військом ворожим,— 570] Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі: 571] «Що має значити,— мовив,— це чудо, боги? Якщо радість, 572] Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе — 573] Хай воно стріне мене!» Спорудивши дерновий жертовник, 574] Палить вогні запашні, трав янистий обкурює вівтар. 575] Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку, 576] Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно. 577] Тільки—но глянув на них ясновидець тірренського люду,— 578] Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда, 579] Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд 580] Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,— 581] «Здрастуй, владарю,— промовив.— Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе, 582] Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість. 583] Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами. 584] Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті 585] Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки». 586] Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши, 587] Погляд од мурів міських. «На ліси та на гори,— жахнувся,— 588] Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую 589] Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!» 590] Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання 591] Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним 592] Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом. 593] Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,— 594] «Є тут,— промовив,— один; якщо з Міста він тут же не буде [273] 595] Вигнаний,— стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету: 596] Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець. 597] Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних! 598] Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,— 599] Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший 600] Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста 601] Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить, 602] Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!» 603] Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий, 604] Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись, 605] Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само 606] Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін, 607] Чулось питання одне, мов луною підхоплене: «Хто він?» 608] Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги? 609] Кіп їм ізнову:«Кого так шукаєте ,— в ваших руках він!» 610] І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши, 611] Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали. 612] Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню, 613] І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились — 614] Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе, 615] Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий. 616] Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе, 617] Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили, 618] Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати 619] Парою добрих волів од світанку до заходу сонця.. 620] Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія 621] В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.