Історія ГУЛАГу

Коган: Ну, звісно, до лісу вони вже ніколи не підуть. Але вони будуть жити, і колись їх можна буде використовувати в зоні на легких роботах.

Тарасюк: Зняти з них усі протипелагрозні пайки. Запишіть: пайки ці передати тим, хто працює в лісі. А цих — на інвалідний.

Коган: Товаришу полковник! Очевидно, я погано пояснив вам. Ці люди можуть жити тільки за умови отримання цього спеціального пайка. Інваліди отримують 400 грамів хліба… на такому пайку вони помруть у першу ж декаду… Цього робити не можна!

Тарасюк навіть з якоюсь цікавістю подивився на схвильованого лікаря.

— Це що: за вашою медичною етикою не можна робити?

— Так, не можна…

— Ну, я плював на вашу етику, — спокійно і без жодних ознак гніву сказав Тарасюк. — Записали? Йдемо далі…

Всі ці 206 людей померли менш як за місяць»[1016].

Такі розмови, як свідчать архіви, не були ні поодинокими, ні легендарними. Один інспектор, звітуючи про умови життя в’язнів на Волгострої під час війни, скаржився, що адміністрація табору «цікавиться виключно виробництвом деревини… і не виявляє навіть найменшої цікавості до харчування і одягу в’язнів, посилаючи їх на роботу, не зважаючи на їх фізичний стан, ніколи не турбуючись тим, чи одягнені, здорові й нагодовані вони»[1017]. В одному документі відзначається таке висловлювання, що прозвучало на зборах співробітників Вятлагу у січні 1943 року. Суто нейтральною мовою статистики товариш Авруцький запропонував: «Ми маємо 100% робочої сили, але не можемо виконати плану, оскільки група Б продовжує зростати. Якби продукти, які даються групі Б, давати іншому контингенту — то ми взагалі б не мали групи Б і виконували б програму…»[1018] Під «групою Б», звичайно, малися на увазі слабші в’язні, які і справді перестали б існувати, якщо б їм не давали ніякої їжі.

Табірне начальство мало перевагу ухвалювати такі рішення далеко від людей, на яких ці рішення відбивалися, однак близькість не завжди робила тих, хто знаходився в ієрархії набагато нижче, більш співчутливими. В’язень-поляк Казимир Зарод був у колоні в’язнів, яких строєм вели до нового табору. В’язням фактично не давали їсти, і вони почали слабшати. Зрештою один з них упав і не міг встати. Охоронець направив на нього гвинтівку. Інший пригрозив, що стрілятиме:

«— Ради Бога, — почув я стогін, — якби ви тільки дозволили мені трохи відпочити, я зміг би йти.

— Ти йтимеш або вмреш, — сказав перший охоронець.

Я бачив, як він підняв гвинтівку і прицілився — я не міг повірити, що він стрілятиме. Тут люди в колоні за мною змінили свої місця, і те, що було далі, я бачив погано, але раптом пролунав постріл, за ним ще один, і я зрозумів, що той чоловік мертвий».

Але Зарод також пише, що не всіх, хто падав з ніг під час переходу, розстрілювали. Молодших людей, надто виснажених, щоб іти далі, піднімали і кидали на підводу, де вони «лежали мішками, поки не відійдуть… Причина, наскільки я розумію, була та, що молоді відійдуть і будуть працювати, а старі не вартували порятунку. Напевно, ті, кого як мішки зі старим ганчір’ям кидали на підводу з провіантом, опинялися там не з якихось гуманних міркувань. Охоронці, незважаючи на свою молодість, уже ходили раніше цим маршрутом і, очевидно, були вільні від будь-яких людських почуттів»[1019].