Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Адміністратори найвищого рівня часто говорили про в’язнів як про машини або знаряддя, потрібні для виконання роботи і ні для чого більше. Вони відверто вважалися зручною дешевою робочою силою — предметом необхідності, таким самим, як цемент або сталь. Норильський начальник Логінов знову формулює це найкраще:
«Якби ми посилали [в Норильськ] цивільних, то спочатку треба було б побудувати для них будинки. А як тут жити цивільним? З в’язнями це просто — все, що вам потрібно, це барак, піч з димарем, і вони виживають. І потім, пізніше, можливо, якесь місце, де вони їстимуть. Коротше, в’язні були, за обставинами того часу, єдино можливими людьми, яких можна було використовувати в таких великих масштабах. Якби ми мали час, то, ймовірно, так би це не робили…»[1015]
Разом з тим економічний жаргон давав змогу табірному керівництву виправдати все, навіть смерть: усе робилося для більшого блага. Лев Разгон пише, наприклад, про розмову між полковником Тарасюком, тодішнім начальником Устьвимлагу, і табірним лікарем Коганом, який мав необережність похвалитися Тарасюку, скількох хворих він «витягнув з обіймів пелагри», захворювання, зумовленого голодом і нестачею білків. За спогадами Разгона, відбувся такий діалог:
«Тарасюк: Що вони отримують?
Коган: Вони всі отримують протипелагрозний пайок, встановлений санвідділом ГУЛАГу: стількись-то білків у кількості стількох калорій.
Тарасюк: Коли і скільки з них піде до лісу?
Коган: Ну, звісно, до лісу вони вже ніколи не підуть. Але вони будуть жити, і колись їх можна буде використовувати в зоні на легких роботах.
Тарасюк: Зняти з них усі протипелагрозні пайки. Запишіть: пайки ці передати тим, хто працює в лісі. А цих — на інвалідний.
Коган: Товаришу полковник! Очевидно, я погано пояснив вам. Ці люди можуть жити тільки за умови отримання цього спеціального пайка. Інваліди отримують 400 грамів хліба… на такому пайку вони помруть у першу ж декаду… Цього робити не можна!
Тарасюк навіть з якоюсь цікавістю подивився на схвильованого лікаря.
— Це що: за вашою медичною етикою не можна робити?
— Так, не можна…
— Ну, я плював на вашу етику, — спокійно і без жодних ознак гніву сказав Тарасюк. — Записали? Йдемо далі…
Всі ці 206 людей померли менш як за місяць»[1016].
Такі розмови, як свідчать архіви, не були ні поодинокими, ні легендарними. Один інспектор, звітуючи про умови життя в’язнів на Волгострої під час війни, скаржився, що адміністрація табору «цікавиться виключно виробництвом деревини… і не виявляє навіть найменшої цікавості до харчування і одягу в’язнів, посилаючи їх на роботу, не зважаючи на їх фізичний стан, ніколи не турбуючись тим, чи одягнені, здорові й нагодовані вони»[1017]. В одному документі відзначається таке висловлювання, що прозвучало на зборах співробітників Вятлагу у січні 1943 року. Суто нейтральною мовою статистики товариш Авруцький запропонував: «Ми маємо 100% робочої сили, але не можемо виконати плану, оскільки група Б продовжує зростати. Якби продукти, які даються групі Б, давати іншому контингенту — то ми взагалі б не мали групи Б і виконували б програму…»[1018] Під «групою Б», звичайно, малися на увазі слабші в’язні, які і справді перестали б існувати, якщо б їм не давали ніякої їжі.
Табірне начальство мало перевагу ухвалювати такі рішення далеко від людей, на яких ці рішення відбивалися, однак близькість не завжди робила тих, хто знаходився в ієрархії набагато нижче, більш співчутливими. В’язень-поляк Казимир Зарод був у колоні в’язнів, яких строєм вели до нового табору. В’язням фактично не давали їсти, і вони почали слабшати. Зрештою один з них упав і не міг встати. Охоронець направив на нього гвинтівку. Інший пригрозив, що стрілятиме:
«— Ради Бога, — почув я стогін, — якби ви тільки дозволили мені трохи відпочити, я зміг би йти.
— Ти йтимеш або вмреш, — сказав перший охоронець.
Я бачив, як він підняв гвинтівку і прицілився — я не міг повірити, що він стрілятиме. Тут люди в колоні за мною змінили свої місця, і те, що було далі, я бачив погано, але раптом пролунав постріл, за ним ще один, і я зрозумів, що той чоловік мертвий».
Але Зарод також пише, що не всіх, хто падав з ніг під час переходу, розстрілювали. Молодших людей, надто виснажених, щоб іти далі, піднімали і кидали на підводу, де вони «лежали мішками, поки не відійдуть… Причина, наскільки я розумію, була та, що молоді відійдуть і будуть працювати, а старі не вартували порятунку. Напевно, ті, кого як мішки зі старим ганчір’ям кидали на підводу з провіантом, опинялися там не з якихось гуманних міркувань. Охоронці, незважаючи на свою молодість, уже ходили раніше цим маршрутом і, очевидно, були вільні від будь-яких людських почуттів»[1019].
1015
MacQueen.
1016
Razgon. — p. 214.
1017
ГАРФ, 8131/37/809.
1018
Бердинских. — с. 28.
1019
Zarod. — p. 94.