Історія ГУЛАГу

Вкрай заляканий, цей в’язень відмовився повторити свою розповідь у присутності неув’язнених. «Ми дали йому спокійно померти, — пише Ліппер, — а той охоронець продовжував спокійно бити в’язнів»[1002].

Проте у більшості випадків жорстокість радянських охоронців була бездумною, дурною, ледачою жорстокістю, з якою можуть ставитися до корів чи овець. Якщо охоронцям чітко не наказували знущатися з в’язнів, то не казали їм і ставитися до них, особливо — до політичних в’язнів, як до людей. Навпаки, багато робилося для того, щоб викликати ненависть до в’язнів, про яких постійно говорилося, що вони «небезпечні злочинці, шпигуни і диверсанти, які намагаються знищити радянський народ». Така пропаганда дуже потужно діяла на людей, озлоблених горем, небажаною роботою і матеріальними умовами[1003]. Вона також формувала настрої вільнонайманих працівників у таборах — місцевих мешканців, неспівробітників НКВД, — так само, як і озброєних охоронців, про що згадує один в’язень: «Зазвичай від вільних ми були відрізані стіною взаємної недовіри… Наша сіра форма, те, що нас водили під конвоєм, іноді з собаками, мабуть, було для них дуже неприємним, про що краще було не думати»[1004].

Так було вже у 1920-ті роки, в епоху, коли соловецькі охоронці примушували замерзлих в’язнів стрибати в річку по команді «Дельфін!». Звичайно, ще гірше стало наприкінці 1930-х років, коли політичних в’язнів було затавровано як «ворогів народу», а табірний режим став суворішим. 1937 року, отримавши повідомлення, що на Колиму прямує велика партія в’язнів-троцькістів, начальник табору Едуард Берзін сказав групі своїх співробітників: «Якщо ці свині, які зараз сюди їдуть, чинили диверсії на материку, то давайте зробимо так, щоб тут, на Колимі, вони працювали для Радянського Союзу. Ми маємо способи примусити їх працювати…»[1005]

Та навіть після закінчення Великого терору пропаганда не припинялася. У 1940-х і 1950-х роках в’язнів постійно називали військовими злочинцями і поплічниками фашистів, зрадниками і шпигунами. Українських націоналістів, масовий притік яких до таборів почався після Другої світової війни, називали то «змієподібними раболіпними собаками німецьких катів», то «українсько-німецькими фашистами», то «агентами іноземних розвідувальних служб». Тодішній радянський лідер України Микита Хрущов сказав на пленумі Центрального комітету Комуністичної партії, що українські націоналісти «убили себе, намагаючись догодити своєму господареві Гітлеру і отримати хоч маленьку часточку награбованого за свою собачу службу»[1006]. Під час війни охоронці майже всіх політичних в’язнів називали «фашистами», «гітлерівцями» або «власовцями» (прихильниками радянського генерала Власова, який потрапив у полон, а згодом підтримав Гітлера).