Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Від 280 до 464 року кількість людей, внесених до списків платників податків у місцевості на південь від Янцзи, побільшала у п'ять разів, але міграція не просто привела на південь більше людей. Вона принесла також нові підходи. Згідно з підручником із сільського господарства під назвою Основні методи для звичайних людей, біля 530-х років було відомо не менше тридцятьох сімох різновидів рису і узвичаєною практикою стала трансплантація (вирощування саджанців протягом шістьох тижнів на спеціяльних грядках, потім пересаджування на заливні поля). Це була дуже спиноломна праця, але вона гарантувала високий врожай. Книжка Основні методи пояснює, як добрива дають землеробам змогу обробляти поля безперервно, замість залишати їх під парою, і як водяні млини — особливо в буддійських монастирях, що часто будували їх на швидких гірських потоках і мали гроші на великі інвестиції, — здешевлювали мелення зерна на борошно, подрібнювання рису та витискання олії з насіння. Наслідком був поступовий розвиток нового прикордоння землеробських можливостей, великою мірою подібно до того, що створили римляни, коли в першому сторіччі до н. е. завоювали західну Європу. Упродовж сторіч землеробська відсталість півдня поступово перетворилася на перевагу.
На додачу до дешевих харчів дешевим був ще й транспорт. Китайські ріки й тепер поступалися середземноморським водним шляхам, що мав Рим, але людська винахідливість потроху це компенсувала. Підводні археологи ще не створили статистики кораблетрощ, подібної до римської, але з письмових записів можна зробити висновок, що кораблі ставали більшими та швидшими. Колісні кораблі з'явилися на Янцзи у 490-х роках, і скрізь, від Ченду до Цзянькана, рис годував дедалі більші міста, де міські базари сприяли торгівлі високоприбутковими культурами, зокрема чаєм (у вцілілих записах його вперше згадано близько 270 року, а близько 500 року він став широко розповсюдженою розкішшю). Володарі, торгівці та монастирі в долині Янцзи багатіли з ренти, корабельної справи та млинарства.
Однак панівний двір у Цзянькані не збагатів. У цьому стосунку його ситуація була подібна радше не до Римської імперії, а до Асирії восьмого сторіччя до н. е., де з переваг зростання населення та торгівлі скористалася не держава, а намісники та землевласники — звичайно, доти, доки Тиглатпаласар не перевернув усе навпаки. Однак південний Китай ніколи не мав Тиглатпаласара. Час від часу імператор спромагався стримувати аристократію й навіть намагався відвоювати північ, але ці спроби завжди закінчувалися громадянською війною. Від 317 до 589 року в Цзянькані одна за одною врядували (до деякої міри) п'ять династій.
Згідно з книжкою Основні методи, складне землеробство на півночі проіснувало до 530-х років, але вже набагато раніше торгівля на далекі відстані й навіть карбування монет занепали через поширення грабіжницьких нападів кінних загонів. Спочатку цей злам спричинив навіть більший політичний хаос, ніж на півдні, але поступово нові володарі почали наводити на півночі порядок. Очолювали їх сяньбі, що походили з прикордонних маньчжурських степів. Подібно до партян, що за шість сторіч до того запанували в Ірані, сяньбі поєднували кочівничі традиції з аграрними й протягом поколінь билися як кінна еліта й водночас визискували з селян гроші за захист.
У 380-і роки сяньбі заснували на руїнах північного Китаю власну державу під назвою Північна Вей[201]. Замість просто грабувати китайську верхівку, вони робили з нею оборудки й зберегли принаймні деяких оплачуваних чиновників та податки старих сильнопорядкових держав. Це дало Північній Вей перевагу над безладними скандальними натовпами, що врядували в інших державах північного Китаю. Перевага була достатньою, аби Північна Вей до 439 року об'єднала весь регіон.
А втім, оборудки, що Північна Вей мала зі вцілілими рештками старої китайської аристократії, залишалися доволі хиткими. Більшість вояків сяньбі воліли пасти стада, а не приятелювати з освіченими людьми, і навіть коли вершники переходили до осілого життя, вони здебільшого будували власні замки, аби не тертися плечима з китайськими землеробами. Їхня держава навмисне залишалася слабкопорядковою. Поки вони просто воювали з іншими грабіжницькими північними державами, це було добре, але, коли 450 року вершники сяньбі наблизилися до передмість Цзянькана, виявилося, що вони могли вигравати битви й красти все, що не було прибите цвяхами, але справжнім містам загрожувати не могли. Таке було під силу лише справжнім сильнопорядковим державам, що мали кораблі, облогові машини та постачальні валки.
201
І знов термінологія заплутана. Сяньбі запозичили назву від стародавнього королівства Вей (445-225 роки до н. е.), згаданого у п'ятому розділі. Аби відрізняти державу сяньбі від давнішого королівства, деякі історики називають її Туоба Вей (за кланом сяньбі, що врядував у державі). Інші (і я серед них) віддають перевагу назві Північна Вей.