Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
В останні роки стало модним відзначати, що, всупереч післявоєнним заявам, тільки невелика кількість німців працювала в концентраційних таборах і, зокрема, брала участь в убивствах в’язнів, з примусу. Один науковець нещодавно заявив, що більшість робили це добровільно — така його думка викликала суперечки[982]. У випадку Росії та інших пострадянських країн до цієї проблеми слід підходити по-іншому. Дуже часто працівники таборів — як і більшість радянських громадян — вибору майже не мали. Їм просто призначали місце роботи, і вони мали на неї йти. Відсутність вибору — невід’ємна частина радянської економіки.
Разом з тим абсолютно неправильно було б сказати, що співробітники НКВД «жили не краще, ніж в’язні, якими вони розпоряджалися», чи як жертви тієї самої системи, як дехто намагається це робити. Бо хоча вони могли бажати працювати в якомусь іншому місці, навіть у самій системі працівники ГУЛАГу насправді мали вибір набагато більший, ніж їхні нацистські колеги, робота яких регламентувалася суворіше. Вони могли обирати — бути жорстокими чи добрими. Вони могли обирати — чи заганяти на роботі в’язнів до смерті, чи зберігати життя якомога більшій їх кількості. Вони могли обирати — чи співчувати в’язням, якими самі колись могли бути і одного разу знову могли стати, чи користатися своїм тимчасовим панівним становищем і панувати над своїми колишніми і майбутніми товаришами, змушуючи їх страждати.
Ніщо в їхньому минулому не було для такого вибору визначальним, бо і адміністратори ГУЛАГу, і звичайні табірні охоронці мали таке саме різноманітне етнічне і соціальне походження, як і в’язні. Справді, на прохання розповісти про те, якими були їхні тюремники, уцілілі в ГУЛАГу майже завжди відповідають, що вони були дуже і дуже різні. Я запитувала про це у Галини Смирновой яка сказала, що «вони, як і всі, були всі різні»[983]. Анна Андреєва сказала, що «були і божевільні садисти, були і цілком нормальні хороші люди». Андреєва також згадала, що одного дня, невдовзі після смерті Сталіна, до табірної контори, в якій працювали в’язні, несподівано забіг головний бухгалтер табору і почав радісно вітати їх: «Знімайте номери, дівчата, вам віддають назад ваш одяг!»[984]
Ірен Аргінська також розповідала мені, що охоронці були не тільки «дуже різні люди», з часом вони змінювалися. Солдати строкової служби поводилися «як звірі» на початку своєї служби, коли на них найпотужніше діяла пропаганда, але «з часом вони починали розуміти — не всі, але велика частина з них — і часто змінювалися»[985].
Правда те, що керівництво чинило певний тиск на охоронців і адміністраторів, щоб вони не виявляли до в’язнів приязного ставлення. В архіві інспекційного відділу ГУЛАГу зберігається справа начальника відділу постачання підрозділу Дмитлагу 1937 року на прізвище Левін; справа розслідувалася з приводу поблажливості цього адміністратора до в’язнів. Його злочин полягав у тому, що він дозволив одному в’язневі зустрітися з теж ув’язненим братом: за правилами, родичів у тюрмі близько один до одного не підпускали. Левіна також звинуватили у тому, що він взагалі був надто дружньо настроєний до зеків, і особливо — до групи зеків, які нібито були меншовиками. Левін, сам колишній в’язень Біломорського каналу, у відповідь стверджував, що не знав, що вони були меншовиками. Оскільки все це відбувалося 1937 року, його в будь-якому разі засудили[986].
Втім, така суворість не була надто поширеною. Насправді кілька великих начальників стали знаменитими своїм добрим ставленням до в’язнів. У своїй книжці — засудженні Сталіна «Нехай судить історія» історик і публіцист, дисидент Рой Медведєв пише про одного начальника табору — В. А. Кундуша, який серйозно поставився до вимог збільшення обсягів виробництва під час війни. Він поставив на канцелярську роботу політичних в’язнів, домагався доброго ставлення до в’язнів, навіть забезпечував декому з них дострокове звільнення. Його підприємство під час війни було нагороджене Червоним прапором за організацію виробництва. Але коли війна закінчилася, арештували і його, можливо, саме за ту людяність, яка була запорукою високих показників виробництва[987]. Лев Разгон пише про незвичайну пересильну тюрму в Георгіївську, через яку пройшли він сам і його друга дружина Ріка: «…камери не тільки підметені, а й помиті — і підлога, і нари. Годують так ситно, що зникає постійний етапний голод. У лазні можна помитися по-справжньому. Є навіть — Ріку це вразило більше всього! — спеціальна жіноча кімната зі всіма пристосуваннями…»[988]
982
Див. Goldhagen.
983
Смирнова, інтерв’ю з автором.
984
Андреєва, інтерв’ю з автором.
985
Аргінська, інтерв’ю з автором.
986
ГАРФ, 8131/37/100.
987
R. Medvedev. — p. 282.
988
Razgon. — p. 221.