Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Проте в кінцевому підсумку система насправді винагороджувала своїх най-спритніших і найвірніших членів, і деякі з них отримували набагато більше за просто просування по соціальній драбині і кращі пайки: ті, хто давав країні, використовуючи рабську працю своїх в’язнів, великі обсяги золота і лісу, зрештою отримували свою винагороду. І якщо на середньому лісовому лагпункті життя ніколи не було особливо приємним, навіть для його керівників, то центральні управління великих таборів з часом справді ставали місцями дуже зручними.
На початку 1940-х років населені пункти, розташовані у центрах великих табірних комплексів — Магадан, Воркута, Норильськ, Ухта, — являли собою великі гамірні міста з магазинами, театрами і парками. Можливості для хорошого життя порівняно з першими днями існування ГУЛАГу тут незмірно зросли. Найбільші начальники великих таборів отримували вищі зарплати, більші премії і довші відпустки, ніж працівники «звичайного світу». Вони мали кращий доступ до продуктів та промислових споживчих товарів, яких всюди не вистачало. «Життя в Норильську було кращим, ніж будь-де в Радянському Союзі», — згадує Андрій Чебуркін, норильський прораб (виконроб), який з часом доріс до місцевого чиновника:
«Перш за все, усі начальники мали прислугу, прислугу з в’язнів. Потім — чудові продукти. Були всі види риби. Можна було йти і ловити її в озерах. І якщо в решті Союзу були продуктові картки, то тут ми жили фактично без карток. М’ясо. Масло. Якщо ви хотіли шампанського, то мали брати і крабів, їх було дуже багато. Ікра… вона була всюди. Я, звичайно ж, кажу про начальників. Я не кажу про робітників. Але тоді робітниками були в’язні…
Платили добре… скажімо, якщо ви бригадир, ви отримували 6–8 тисяч рублів. У Центральній Росії ви б не отримували більше 1200. Я приїхав у Норильськ на роботу інспектора спеціальної дирекції НКВД, яка шукала уран. Мені дали зарплату інспектора — 2100 рублів я отримував спочатку, а потім кожні півроку на 10% більше, десь у п’ять разів більше, ніж в нормальному цивільному житті»[967].
Перший пункт розповіді Чебуркіна — «усі начальники мали прислугу» — є і ключовим, тому що фактично це стосувалося не тільки начальників, а й усіх. Формально використання в’язнів як домашніх працівників було заборонено. Але це було дуже поширеним, про що добре знало керівництво, і, незважаючи на постійні спроби припинити таку практику, тривало[968]. У Воркуті Костянтин Рокоссовський, офіцер Червоної армії, який пізніше став генералом, потім маршалом, а потім міністром оборони сталінської Польщі, працював слугою у «селюка-наглядача неотесаного на прізвище Бучко, до обов’язків входило ходити за продуктами, прибирати і топити в хаті тощо»[969]. Євгенія Гінзбург у Магадані один час працювала прачкою у дружини одного адміністратора табору[970].
Томас Сговіо також працював особистим ординарцем в одного з чинів табірної охорони на Колимі, готував йому їжу і діставав випивку. Той чоловік почав йому довіряти. «Томасе, хлопче мій, — казав він, — запам’ятай одне. Бережи мого партійного квитка. Як я п’яний, дивись, щоб я його не згубив. Ти — мій слуга, і якщо я його колись загублю, то буду вимушений застрелити тебе, як собаку… а я не хочу цього робити»[971].
Але для справжніх великих начальників слуги були тільки початком. Іван Нікішов, який став начальником Дальстрою 1939 року, на початку чисток, та перебував на посаді до 1948-го, зажив поганої слави через накопичення багатств серед жахливих злиднів. Нікішов належав до іншого покоління, ніж його попередник Берзін, — покоління, що стояло далі від аскетичних та ідейніших років революції і громадянської війни. Можливо, внаслідок цього Нікішов не мав застережень щодо використання своєї посади в особистих цілях. Він створив власну «велику службу безпеки, мав розкішні автомобілі, шикарні кабінети і величну дачу з видом на Тихий океан»[972]. Останню, за свідченнями в’язнів, прикрашали східні килими, ведмежі шкури і кришталеві люстри. У розкішній їдальні він зі своєю другою дружиною — молодою амбітною табірною адміністраторкою на прізвище Гридасова, — за словами очевидців, обідали смаженою ведмежатиною, кавказьким вином, південними фруктами і ягодами, а також свіжими помідорами та огірками з приватних теплиць[973].
967
McQueen.
968
ГАРФ, 8131/37/2063; 9401/12/316.
969
Kuusinen. — p. 173.
970
E. Ginzburg, Journey into the Whirlwind. — p. 376–378.
971
Sgovio. — p. 247–248.
972
Nordlander, «Capital of the Gulag».
973
Ротфорт. — с. 78–80.