Метаморфози

805] Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам, 806] Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних 807] Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт—зброєвладця: 808] «Батьку, назріла пора,— на твердій—бо основі сьогодні 809] Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,— 810] Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку, 811] Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі. 812] Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,— 813] Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,— 814] «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість». 815] Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!» 816] Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних 817] Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом. 818] І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну, 819] На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним 820] Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись, 821] Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся; 822] Мить — і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім. 823] Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом 824] Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі 825] Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно 826] В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши. 827] Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати 828] Гідний,— таким є Квірін у смугасто—багряній киреї. 829] Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона 830] Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній 831] Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала: 832] «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських [259] 833] І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого 834] Ти нещодавно була, а тепер — і самого Квіріна. 835] Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка 836] Бачити — йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна, 837] В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню». 838] Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда 839] Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати. 840] Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,— 841] «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю, 842] Що від богів ти; веди ж,— її квапить,— і миле обличчя 843] Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить 844] Раз хоч уздріти його,— то й сама буду мовби на небі!» 845] Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта 846] Ген аж на Ромулів горб. їм до ніг із ефіру стрімкого 847] Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши, 848] Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею. 849] Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину 850] Й разом із тілом змінив її ймення: почав.називати 851] Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.