Метаморфози

698] Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра, 699] Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись. 700] Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся. 701] Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу 702] Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі. 703] То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво 704] З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає. 705] То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання, 706] Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді. 707] Вже не одну помережив словами табличку до краю, 708] Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок 709] Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши, 710] Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий. 711] Та ж—наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних, 712] Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця, 713] Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля: 714] Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків 715] Горді слова додає, відбираючи рештки надії. 716] Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки 717] Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив: 718] «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето, 719] Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати, 720] Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана. 721] Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися! 722] Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті, 723] Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні. 724] Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся, 725] Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене, 726] Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає: 727] Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі. 728] Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна. 729] Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,— 730] Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати 731] Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене: 732] Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!» 733] Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки 734] Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками 735] І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся; 736] «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?» 737] З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети. 738] Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. [257] 739] Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері 740] Сумно стогнали—гули, а тоді, розчахнувшись, явили 741] Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця 742] І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше. 743] Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне 744] Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі 745] Й що матерям—жалібницям належить чинити, вчинивши,— 746] Вже через місто веде многослізний похід похоронний, 747] Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає. 748] Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним, 749] Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки 750] Дівчина вчула,— над нею вже бог закружляв тоді, месник. 751] От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять». 752] І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить. 753] Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,— 754] Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку 755] Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,— 756] Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия 757] Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче 758] Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь. 759] Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні 760] Статую діви. Венера Задивлена має там нині 761] Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю, 762] Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо. 763] Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь, 764] Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»