Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,
399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу
405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
406] З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,
407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]
410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду
415] Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.
416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.
417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
418] Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
419] Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.
420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421] Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому
422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423] Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424] Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі
425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427] Тібр,— як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».
441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443] «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446] Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,
447] Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою
448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,— Латина
450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454] Кожен іззовні будь—що свої сили поповнити хоче.
455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]
457] Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши
458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна
459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.
460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:
462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
464] Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,—
465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.
468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,
469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —
472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.
473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва —
476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,
479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
Перейти на страницу: