Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Не думаю, пане Архіректоре. Він не має можливості перемогти.
— Це той хлопець, що врятував кота?
— Саме він, авжеж, — відповів Зрозум.
— Це він молодець. А що ми думаємо про «Великий шлях»? Вони там — зграя збоченців, я чув. Вбивають людей на тих своїх вежах. Один хлоп у пабі мені розказував, що чув духів мертвих семаграфістів, які живуть на «Шляху». Спробую-но рожеву.
— Так, Архіректоре, я теж таке чув. Це така міська легенда, — сказав Зрозум.
— Він сказав, вони мандрують з одного кінця «Шляху» в інший і назад. Непоганий спосіб провести вічність, завважте. В горах трапляються чудові краєвиди, — Архіректор замовк, і його широке обличчя зморщилося від зусилля думки. — «Великий вказівник змінних вимірів» Гаруспика[67], — сказав нарешті він.
— Перепрошую, Архіректоре?
— Це й буде повідомленням, — пояснив Ридикуль. — Ніхто ж не говорив, що це має бути лист, еге ж? — він провів рукою над кінчиком кия, і просто з повітря посипалася свіжа крейда. — Дайте кожній зі сторін по примірнику цієї книги в останній редакції. Адресуйте їх нашій людині в Ґеної... як же його звати, гм-гм-гм, кумедне ще таке ім’я... нехай побачить, що його альма-патер про нього не забуває.
— Це Кривко Ключиця, Архіректоре. Він проводить польові дослідження на тему своєї дисертації «Спілкування вустриць у магічному полі низької інтенсивності».
— О боги, вони можуть спілкуватися? — здивувався Ридикуль.
— Схоже на те, Архіректоре, хоча з ним спілкуватися вони поки що відмовляються.
— А чому ми відправили його в таку далечінь?
— Кривко Г. Ключиця, Архіректоре, — спробував нагадати Зрозум. — Пам’ятаєте? З жахливим галітозом?
— О, то ви про Ключицю на прізвисько Драконів Подих? — згадав-таки Ридикуль. — Того, що міг, дихнувши, пропалити наскрізь срібну тарілку?
— Так, Архіректоре, — терпляче сказав Зрозум. Маструм Ридикуль завжди волів аналізувати нову інформацію з кількох різних позицій. — Ви тоді заявили, що серед боліт цього ніхто не помітить. Якщо пригадуєте, ми дозволили йому взяти з собою невеличкий омніскоп.
— Справді? Як це завбачливо з нашого боку. Зв’яжіться з ним негайно і поясніть суть справи, гаразд?
— Слухаюсь, Архіректоре. Хоча, власне, я б відклав це на кілька годин, бо ж у Ґеної ще ніч.
— Це вони там так думають, — заявив Ридикуль, знову прицілюючись. — Ну ж бо, бігом, чоловіче.
Вогняний дощ...
Усі знали, що верхівки веж коливаються під час передачі семаграм. Колись комусь доведеться вирішити цю проблему. А всі старі семафорники розуміли, що вежа нахиляється, коли з’єднувальний стрижень на одному боці йде вгору, щоб відкрити щитки, і тієї ж миті такий самий стрижень на протилежному боці йде вниз, щоб інші щитки закрити.
Вежу штовхало з одного боку й тягло з іншого, що загалом справляло приблизно такий ефект, як колона солдат, що марширує в ногу старим мостом. Це не становило особливої загрози, якщо тільки коливання не повторювалися знову й знову, досягаючи небезпечного розмаху. Але з якою частотою вони мусили для цього відбуватися?
Кожним отриманням «Дятла» — ось чим визначалася ця частота. Це було як хвороба, здатна атакувати лише організм з ураженим імунітетом. Проти колишнього «Шляху» це не спрацювало б, бо на старому «Шляху» було забагато начальників веж, кожен з яких негайно зупинив би трансляцію та витягнув стрічку зі шкідницьким повідомленням із барабана, впевнений, що вищі керівники, які судитимуть про його дії, знають, як працює вежа, і на його місці зробили б те саме.
А от із новим «Шляхом» це могло спрацювати, бо тепер таких начальників було небагато. Ти робиш лише те, що наказують, а якщо щось іде не так, то це не твоя проблема. Винним буде той ідіот, який прийме повідомлення першим і передасть його далі. На тебе ж усім наплювати, а в головному офісі сидять самі ідіоти. Ти не винен; тебе ніхто не слухав. В головному офісі навіть запустили програму «Співробітник місяця», щоб показати, наскільки їм небайдужі співробітники. Це й показувало, наскільки їм насправді байдуже.
А сьогодні тобі наказали передати код так швидко, як тільки можливо, — а ти не хотів би стати винним у сповільненні роботи, от і вдивлявся в сусідню вежу до сліз на очах, а по клавішах гамселив, як людина танцює чечітку на розпечених каменях.
67
Гаруспики — насправді не прізвище, а одна з давньоримських колегій жерців, що спеціалізувалися на ворожінні за нутрощами жертовних тварин. — Прим. пер.