Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
Мокр зачаровано дивився на вогні.
— Я тут думав, а чому, коли будували «Шлях», не використали стару кам’яну вежу на півдорозі до Сто Лата? Вона саме на вдалому місці.
— Давню вежу чаклуна? Роберт Любесерце використовував її для своїх перших експериментів, але вона трохи задалеко, стіни не дуже надійні, а якщо провести там більше одного дня, людина з’їде з глузду. Це все через давні заклинання, що в’їлися в камінь.
Деякий час панувала тиша, а потім почувся дивно придушений голос Мокра:
— Якби ви могли завтра підключитися до «Великого шляху», ви зуміли б зробити що-небудь, щоб його сповільнити?
— Так, але ж ми не можемо, — сказав Непевний Адріян.
— Так, але якби могли?
— Ну, є одна задумка, — сказав Схиблений Ал. — Дуже крута, але дуже сира.
— Цим можна буде вирубити вежу?
— Нам варто йому про це розповідати? — встряг Нормальний Алекс.
— Ти коли-небудь зустрічав будь-кого іншого, для кого у Вбивці знайшлося б добре слівце? — заперечив Схиблений Ал. — Теоретично, пане Губперук, цим можна вирубити всі вежі.
— Ти що, не тільки схиблений, а й просто здурів? — спитав Нормальний Алекс. — Він держслужбовець!
— Усі вежі «Шляху»? — спитав Мокр.
— Ну. На раз, — сказав Схиблений Ал. — Реально крута річ.
— Геть усі вежі? — уточнив Мокр ще раз.
— Ну, може, й не всі, якщо вони вчасно помітять, — визнав Схиблений Ал таким тоном, ніби будь-що, крім цілковитого знищення, було приводом для певного сорому. — Але дуже багато. Навіть якщо вони схитрують і відправлять повідомлення до наступної вежі з верховим кур’єром. Ми називаємо цю штуку... «Дятел».
— Дятел?
— Ні, не так. Тут потрібна, ну, типу як пауза для ефекту, щось таке, як... «Дятел».
— ...«Дятел», — повільніше повторив Мокр.
— От, ви зрозуміли. Але ми не можемо запустити його в «Шлях». Вони за всім стежать.
— Припустімо, запустити це в «Шлях» зумію я? — сказав Мокр, дивлячись на вогні.
Самих веж було вже зовсім не видно.
— Ви? Що ви знаєте про семафорні коди? — спитав Непевний Адріян.
— Я ціную своє невігластво, — сказав Мокр. — Але знаюся на людях. Ви думаєте про розробку різних хитромудрих кодів. А я — про те, що бачать інші...
Вони слухали. Вони сперечалися. Вони апелювали до математики, тим часом як слова пливли в пітьму над ними.
І ось Нормальний Алекс сказав:
— Добре, добре. Технічно це можливо, але спеціалісти «Шляху» мають бути цілковитими бовдурами, якщо дозволять цьому статися.
— Але ж вони думатимуть про коди, — сказав Мокр. — А я добре вмію обводити інших круг пальця. Це моя робота.
— Я думав, ваша робота — бути поштмейстером, — сказав Непевний Адріян.
— О, ну так. А то — мій поклик.
Учасники «Димного Гну» перезирнулися.
— Це абсолютно схиблена ідея, — вищирившись, сказав Схиблений Ал.
— Радий, що вам подобається, — сказав Мокр.
Бувають часи, коли доводиться провести ніч без сну. Але Анк-Морпорк ніколи й не спав; місто максимум куняло, а близько третьої ночі прокидалося попити водички.
Серед ночі можна було купити що завгодно. Теслярські вироби? Нема проблем. Мокр мигцем замислився, чи не існує вампірських столярів, які в нічній тиші виробляють вампірські стільці. Парусину? В цьому місті не могло не бути кого-небудь, хто встає в передсвітанкові години, щоб відлити, відливає й заразом думає: «Що мені справді потрібно саме зараз, то це тисяча квадратних ярдів середньоякісної парусини!» — а в районі доків неминуче знайдуться відчинені крамниці, власники яких готові задовольнити цей сплеск попиту.
Коли вони рушили до вежі, з неба вже сіялася густа мжичка. Мокр правив кіньми, а решта сиділи за його спиною на навантаженому возі й сперечалися через якусь тригонометричну дрібницю. Він намагався їх не слухати; він завжди почувався розгубленим, коли математика перетворювалася на манію.
Убити «Великий шлях»... О, вежі стоятимуть і далі — але щоб відремонтувати їх усі, знадобляться місяці. Це розорить компанію. «Гну» запевнили його, що ніхто не постраждає. Вони мали на увазі працівників у вежах.
«Шлях» став чудовиськом, що пожирає людей. Розорити його було спокусливою ідеєю. «Гну» фонтанували ідеями щодо того, чим би його замінити — швидшим, дешевшим, простішим, ефективнішим, з використанням спеціально виведених бісиків...