Поштова лихоманка

До пів на п’яту вечора площа Сатор була забита вщерть. 

Прекрасна властивість золотого костюма та крилатого капелюха полягала в тому, що без них Мокр переставав бути собою. Він ставав просто непоказною особою, в одязі, який не привертав уваги, та з обличчям, яке хіба що віддалено могло б видатися кому-небудь знайомим.  

Він пробирався крізь натовп у напрямку Поштамту. Ніхто не поглянув на нього двічі. Перший же погляд Мокра ніколи не турбував. Він був самотній — у значенні, якого дотепер не помічав. Він же завжди був самотній. Це був єдиний спосіб почуватися в безпеці. 

Проблема полягала в тому, що він скучив за золотим костюмом. Все навкруг було виставою, авжеж. Але «Людина в золотому костюмі» — це була добра вистава. Він не хотів бути тим, кого легко забути, хто не стільки людина, скільки тінь. Під захистом крилатого капелюха він міг творити дива — ну чи принаймні змушувати інших вірити в те, що він творить дива, а це було майже нічим не гірше. 

У найближчі годину-дві йому однозначно доведеться сотворити диво. 

Ох, ну що ж... 

Він обійшов Поштамт іззаду і вже зібрався ковзнути всередину, коли якась постать у тіні сказала: 

— Пс-с-с! 

— Гадаю, ви маєте на увазі «Пс-ст»? — припустив Мокр. 

З тіні з’явився Нормальний Алекс; він був у старій форменій куртці «Великого шляху», а на голові мав гігантський рогатий шолом. 

— Ми не встигаємо з вітрилами... — почав він. 

— Навіщо шолом? — здивувався Мокр. 

— Для маскування, — пояснив Алекс. 

— Великий рогатий шолом? 

— Так. Він робить мене таким помітним, що нікому й на думку не спаде, що я хочу бути непомітним, а тому ніхто не завдає собі клопоту мене помічати.  

— Таке могла придумати тільки дуже розумна людина, — уважно добираючи слова, сказав Мокр. — То що сталося? 

— Нам треба більше часу, — сказав Алекс. 

— Що? Перегони починаються о шостій! 

— Буде ще не досить темно. Ми не зможемо поставити вітрило раніше, ніж о пів на сьому як мінімум. Якщо ми вистромимо голови з-за парапету до того, нас помітять.  

— Ох, та годі! Інші вежі надто далеко! 

— А люди на дорозі — ні, — сказав Алекс. 

— Твою ж!.. 

Про дорогу Мокр забув. Не вистачало тільки, щоб потім хто-небудь пригадав, що бачив когось на старій чаклунській вежі. 

— Слухайте, ми вже підготували все, — промовив Алекс, дивлячись йому в обличчя. — Коли ми з’явимося нагорі, все зробимо швидко. Нам треба лише пів години темряви, ну, може, плюс пару хвилин.  

Мокр покусав губу. 

— Гаразд. Думаю, це я зробити зумію. Тепер повертайтеся й допоможіть там. Але не починайте, поки не прибуду я, розумієте? Довіртеся мені! 

«Як же часто я це кажу, — подумав він, коли той поквапився геть. — Лишається сподіватися, що це працює».