Метаморфози

237] Втечею: третій потворні вуста лестригона—злочинця 238] Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів 239] За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші 240] Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду. 241] Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину 242] Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе 243] Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси 244] Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили, 245] Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю, 246] Сину богині (війна—бо вляглась, отже, ти, нам, Енею, 247] Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки! 248] Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось, 249] Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа, 250] Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої. 251] Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний 252] Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись, 253] І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки. 254] Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили — 255] Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого 256] Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись: 257] Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,— 258] Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами 259] й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці 260] Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім 261] До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній 262] Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли 263] Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка. 264] І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці 265] Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,— 266] Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти 267] І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку. 268] Пильно й сама за роботою стежить; сама—бо те знає, [247] 269] Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні. 270] До посортованих трав приглядається оком уважним. 271] Ледве побачила нас,— на вітання вітанням озвавшись, 272] В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома. 273] Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати 274] З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду; 275] Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши 276] Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші 277] й тільки—но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,— 278] Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась. 279] Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину; 280] Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо 281] Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям. 282] Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом, 283] Як роздувається шия, а руки, якими недавно 284] Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають. 285] З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! — 286] Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею 287] Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші. 288] Випив би й він,— те щетинисте стадо й сьогодні собою, 289] Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса, 290] Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці? 291] Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну 292] З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі». 293] Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні, 294] Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну 295] Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись — 296] Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши, 297] Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю 298] Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару. 299] Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний 300] Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє. 301] Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх. 302] І_, що не слово, то зводимось ми по—людському все вище 303] Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча 304] Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними — 305] Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає — 306] Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули 307] Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність. 308] Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий 309] Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке. 310] От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила 311] З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих. 312] От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка, 313] З мармуру постать вона показала мені білосніжну. 314] Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел; 315] Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. [248] 316] Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога, 317] В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати 318] Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки, 319] Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!