«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Це карта,— промовив він.
— Бачу,— тихо відповів Філарет Карлович.— Це через неї ви копали траншеї, розпотрошили сфінксів, а наше спокійне життя перетворили на пекло. Навіщо ви, Сідалковський, залазите в душу? Для чого вам наші сімейні таємниці?
— Таємниці існують для того, щоб їх розкривати.
— Але їх у мене нема.
— Філарете Карловичу! Коли б їх у вас не було, я до вас би не прийшов. Я не влаштовував би вам цього допиту. Ви ж мені так інтригуюче зашили в піджак десятку з профілем Миколи Другого. Для чого це? Або ось оця карта, оці ваші незрозумілі еполети... Ви що, у них так і спите? І сфінкси, які поки що мовчать, як і ви,— Сідалковський допитливо глянув на Чудловського, ніби докоряючи: «І після цього ви кажете, що у вас немає ніяких таємниць? У кожної людини є свої маленькі таємниці. Без таємниць людина не може існувати».
Філарет Карлович не спускав з нього своїх великих опуклих очей і немов угадував думки Сідалковського.
— То так,— нарешті промовив він.— Таємниці є в кожного з нас. Але в кожної людини настає той момент, коли вона хоче перед кимось висповідатися, перепрошую, очистити свою душу від непотрібного їй тягаря. Такий момент, перепрошую, сьогодні настав і для мене. Я дуже далеко зайшов. Старий уже, а й досі, як ви, Сідалковський, удаю з себе не того, ким є насправді. Ви запитаєте, для чого це мені? Запитайте. Не відповім. Перепрошую, але скажіть, як хоч вас звати, Сідалковський?
— Євграф! — відказав Сідалковський.
— Тому вас і називають у «Фіндіпоші» графом?
— Може, й тому. А можливо, через щось інше...
— Я оце дивлюсь на вас, Сідалковський,— провадив далі Філарет Карлович,— і думаю: колись ви закінчите так, як я. Розчаруванням. Крахом. Коли я слухав ваші розповіді про кругосвітні подорожі, ви не повірите, дивився на вас, а бачив себе...
— Історія повторюється,— вихопилося у Сідалковського, хоч він спочатку обіцяв не перебивати Філарета Карловича.
— Я знаю, ви не піп і не ксьондз. І ніколи ні тим, ні іншим не станете. Але у вас є щось від святості. Може, тому мені й захотілося раптом висповідатися перед вами. Як перед своїм минулим...
«Як перед своїм повторенням»,— подумав про себе Сідалковський, а вголос додав:
— Довга сповідь, Філарете Карловичу.
— У мене життя теж не коротке. Коли ви розповідали про порти, в яких ніколи не бували, я бачив у вашій особі...
— Пробачте, але мені доводилося кидати якір у Генуї, Венеції...
— Можливо. Я теж колись був таким: шукав пригод, жив ілюзіями. А ким я став, хочете знати, Сідалковський?
Євграф кивнув. Здається, чи не вперше він втратив властиве йому почуття гумору, оптимізм. Несподівано його огорнув сум, на душі стало тоскно-тоскно.
— Жінки,— Філарет Карлович помітив, що Сідалковський його уважно слухає,— жінки, перепрошую, коли їм важко, плачуть. Тоді їм стає легше. Ми, чоловіки, коли несемо на душі непотрібний тягар, то шукаємо людину, з якою хочеться поділитися.
— Філарете Карловичу,— раптом випалив Сідалковський.— Не інтригуйте мене. Я таємниці люблю, як гарних жінок і вина. Але щоб я до них остаточно охолов, я повинен розкоркувати пляшку, спробувати на смак, а тоді вже заспокоїтися, розчарувавшись від того, що красива етикетка не відповідає змісту. Ви мене, Філарете Карловичу, зрозуміли? Не розпалюйте в душі моїй вогню. Що за золота монета, що за карта, що за сфінкси, наповнені жовтим металом?
Поки Філарет Карлович збирається з думками, а в квартирі повисає така тиша, як під люстрою, ми тим часом швиденько розповімо, що ж трапилося тієї суботньої ночі у садибі Чудловських...
Монети з черева сфінкса сипалися, як золотий град на землю. Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.
— Сідалковський,— тихо прошепотів Грак.— Що я робитиму з цим золотом?
— Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак.— Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув.— За кордон,— продовжував спокійно він,— я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як «Фіндіпош». Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск — це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому — поважатимуть вас.