«Аристократ» із Вапнярки

Чудловський витріщився на Сідалковського і почав ковтати повітря.

— Йдіть ви до холери! — раптом випалив він.— Я такий генерал, як ви, Сідалковський, граф. Я все своє життя служив у ресторані. За швейцарські лампаси мене й прозвали «генералом»... Ви ж знаєте, які у нас на Україні лихі язики. От так я й став генералом. Генерал Чудловський Філарет Карлович,— з докором похитав головою він.— І ви на це клюнули?! Я продав свій старий дім і переїхав сюди. Гадав, тут мене так не називатимуть,— провадив далі «генерал» Чудловський.— Адреса змінилася, дім теж, а прізвисько так за мною й залишилося. Як воно перейшло сюди — мені й досі не відомо. Згодом, уже на пенсії, я сам повірив, що я генерал. Потім купив собі амфібію в одного знайомого полковника у відставці. Гадав, що від амфібії залежить майбутнє щастя єдиної доньки. Але помилився.

— Ілюзії і життя — то абсолютно різні речі,— промовив Сідалковський.

— Тепер я це знаю. Тому так важко переживаю непотрібне Зосине одруження. Але я боявся, щоб вона не залишилася старою дівою. Це теж страшне для дівчини...

— Страшне, але не найстрашніше, Філарете Карловичу,— уточнив Сідалковський своїм красивим дикторським голосом, яким пишався, очевидно, не менше, ніж своїми запонками і почерком. Тільки перше він вважав тимчасовим явищем (запонки могли загубитися), а друге — вічним, бо «Навіть після моєї смерті,— казав Сідалковський,— для нащадків у моєму домі залишиться мій гарний почерк і переходитиме, як сімейна реліквія, із покоління в покоління, якщо те покоління у мене колись буде».

— Одного разу мене як генерала навіть до школи запросили,— продовжував тим часом Філарет Карлович,— на «голубий вогник» школярів. Та я не пішов. Послався на хворобу. Згодом у те, що я генерал, повірила й Зося. Тепер я на пенсії. Пенсія у мене, звичайно, не генеральська. Але я не скаржусь. У мене все є. Але щоразу, коли я йду на пошту одержувати її, я не забуваю забігати в ощадкасу, щоб принести Зосі справді генеральську пенсію. Працюючи в ресторані, я дещо заощадив. Я приносив їй зранку, а після обіду знову клав на книжку — і так щомісяця,— Чудловський на мить замовк, торкнувся своїх колись хвацьких вусів, які тепер невпевнено обвисали, посивіли.— Я не хотів розчаровувати Зосю. Вона так пишалася мною! Якось я поїхав до Одеси. На одеському товчку придбав старі поношені генеральські штани, кітель, кашкет і аксельбанти, навіть три георгіївських хрести. Вони мені коштували дворічних чайових. Віку я немолодого, тож легко переконав Зосю, що мені довелося воювати ще у першу світову війну, що я царський кавалер трьох «Георгіїв» і що про це краще мовчати. Кортик і пояс мені перепродав наш офіціант. Після того я щовечора одягав усе це на себе. Сідав перед дзеркалом і заплющував очі. Боже, яких тільки баталій і битв у ці хвилини не бачила перед собою Зося! Вона милувалася мною. Ви знаєте, яка вона романтична і мрійлива. Зося бачила битви, відчувала запах пороху, чула гуркіт канонади і вибухи снарядів. А я уявляв собі рідний ресторан, кордебалет. Перед моїми очима миготіли в чорних, коричневих, ажурних панчішках жіночі ніжки. Я бачив міні і максі. Але найбільше мені подобалися міні. У моєму віці більше нічого не залишалось. Як ті жіночки ходили, як вони уміли закидати ногу на ногу і як вони гарно палили довгі болгарські цигарки, ніби більше нічого у світі не вміли робити! Я вас перепрошую... Якби не мій вік, я зумів би дослужитися до офіціанта. Я ж трохи й по-німецьки вмію. Я все-таки воював, хоч і не був генералом. Тепер доводиться вивчати довідники, військову термінологію. Спеціально для Зосі. Адже вона мене часто розпитує про різні битви. А скільки на своєму віку я бачив гарних жінок! — Чудловський раптом важко зітхнув.— Може, саме тому я й пізно одружився на Терезі. Зося у нас пізня. Колись вичитав, не пам'ятаю, де саме, що від пізніх шлюбів народжуються геніальні діти. Особливо, коли мішані нації. Взяв польку.