Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— А ти поклав квіти на могили своїх батьків?
— Забув…
— І як ти міг?
— Ну, принаймні той цвинтар, де вони лежать, кращий.
— Кращий за що?
— За будь-котрий інший — бо там вони.
— Поклади ж квіточку і від мене, — попрохала вона. — Я люблю тебе! До побачення!
Якимсь мугиканням, а тоді й тихим ревінням вона подаленіла по дротах і зникла.
О п’ятій ранку, не бачивши ніякого сонечка, бо ж хмарна обкладинка, насунувши від Тихого, надовго обложила мій дах, я поблимав очима на стелю й підвівся, а тоді знайшов стежечку, дарма що без окулярів, до моєї друкарської машинерії.
Посидів у досвітковій імлі й наклацав заголовок: ПОВЕРНЕННЯ МОНСТРА.
Але… хіба він хоч коли й хоч куди відлучався?
Чи то ж не він рухався скрізь поперед мене, пошепки кличучи: «Швидше! За мною!»?
Тоді надрукував: РОЗДІЛ 1.
«Що ж такого прекрасного є в довершеному Чудовиську? Чому і хлопчаки, й дорослі чоловіки відповідають на його поклики?
Що ж воно там таке, протягом півжиття нашого, вганяє нас у лихоманку — всіма отими Потворами, Гротесками, Монстрами, Почварами, Поторочами?
Й ось воно — божевільне бажання погнатися вслід і таки спіймати в пастку найжахливішу у світі личину!»
Я глибоко вдихнув і набрав Роїв номер. Голос його плавав десь попідводно, далеко-далеко.
Я сказав йому:
— Усе гаразд. Твори, що тільки забажаєш, Рою. Даю згоду.
І, почепивши слухавку, знову повалився на ліжко.
Наступного ранку я стояв перед павільйоном № 13 Роя Гольдстрома й читав оголошення, яке той намазюкав:
Приклав вухо до дверей павільйону № 13 й уявив Роя в отій неозорій мовчущій кафедральній темряві, як він музичить на своїй глині, подібний до незграбного павука, спійманого власною любов’ю та породженнями своїх любощів.
— Берись за це, Рою! — прошепотів я. — Піддавайся йому, Чудовисько!
І подався геть, вичікуючи, крізь міста тутешнього світу.
18
А йдучи, я думав: «Боже! Це ж Рой бавить, сповиває того Монстра, якого я боюся! Як же мені позбутися цього дрожу й прийняти Роєве шаленство? І як мені провести це у сценарії? Де його приткнути? У яке містечко, в який мегаполіс — де, хоч би де у всьому світі?»
«Господи, — думав я, ідучи, — тепер я знаю, чому так мало таємниць уписано в американські екранізації. От Англія, з її туманами, дощами, вересовищами, стародавніми будинками, лондонськими привидами, Джеком-Патрачем? Так!»
А Америка? Немає ж бо тут жодної правдивої бувальщини з примарами й величезними собацюрами. Можливо, Новий Орлеан, де вдосталь туманів, дощів та особняків посеред боліт, аби людям обливатися холодним потом та копати могили, тоді як Святі марширують звідтіля геть-геть… А ще Сан-Франциско, де щовечора волають ріжки, застерігаючи від туману: заволає — й завмре…
Можливо, й Лос-Анджелес? Край Чандлера&Каїна. А втім…
Сказати правду, на всю Америку лиш одне є місце, де варто заховати вбивцю чи втратити життя.
«Максимус-Філмс»!
Сміючись, я звернув із головної алеї й побрів поміж добрим десятком задвіркових павільйонів, час від часу дещо собі занотовуючи.
Тут бо ж крилися й Англія, і далекий Вельс, і вересова Шотландія, і дощова Ейре — Ірландія… тут були і руїни стародавніх замків, і гробівці, під чиїми склепіннями знімалися темні фільми, а почвари цілу ніч гасали по струмках на стінах проекційної зали, белькочучи свої штампи, тоді як нічні сторожі проходили, виспівуючи похоронних гімнів або ідучи на старих деміллевських колісницях і поганяючи огирів, закосичених димками…
Отож, це станеться саме сьогодні ввечері, коли фантоми-статисти переб’ють годинники, а туман просочиться, перевалюючи через мур, із моріжкових розбризкувачів, що сиплють холодні краплини на покляклі, зігріті ще денним теплом могили. Будь-котрого вечора тут можна було пройтися Лондоном, аби здибатися з ліхтарником-привидом, чий ліхтар жбухає, мов локомотив: як заверещить на нього, мов цілий форт залізний, та й торохнеться об знімальний павільйон № 12, аби розтопитися-розсипатися сторінками давнього жовтневого випуску «Срібного Екрана».
Отак я блукав собі алеями, вичікуючи, коли ж то сонце закотиться за обрій, а Рой-герой вийде, з руками, закривавленими червоною глиною, та й проголосить народини!
О четвертій годині я почув, як десь далеченько бахнула рушниця.
А то ж не постріл був, а Рой угатив по м’ячикові, по крокетному. І як зачав гамселити його, ганяти туди-сюди по задвірковому лужку павільйону № 7! Лупешив він той м’ячик знову й знову, а тоді нараз закляк, погляд мій зобачивши. Підвів голову, блиснув на мене оком. Ні, не акушера був то погляд, а хижого кровожера-м’ясоїда, який оце щойно вполював жертву та й наситився по саму зав’язку.