Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Та коли їжу зрештою було поставлено й шампан налито перед нашими носами, то ми з Роєм і всілися, катовані вибухами неймовірного реготу, що рикошетив від стінок екрана. Спочатку його супутниця навіть не відгукувалася на ті веселощі, але мало-помалу і її тиха втіха зростала, аж поки й дорівнялася, майже, його гумору. Одначе наприкінці, дарма що його регіт лунав щиро, мов дзвін, її сміх бринів ледь не істерично.
Я цмулив-дудлив, просто наливався, аби тільки втриматися на місці. Коли ж спорожніла пляшка шампану, метрдот приніс іншу й навіть замахав на мене руками, коли я був потягся до свого порожнього гаманця.
— Ґрок! — мовив він, але Рой його й не чув. Аркушик за аркушиком заповнював він свій блокнот, і з плином часу, в міру того як тамтешні заекранні смішки-реготи робилися дедалі гучніші, Роєві начерки ставали все гротесковіші, от ніби самі ті гуки чистої втіхи підживлювали йому пам’ять, ба навіть самі заповнювали сторінку штрихами. Але нарешті та реготня уговкалася. З-за екрана до нас долинула ледь чутна шамотня приготувань до відходу, а метрдот усе ще стояв біля нашого стола.
— Будьте ласкаві, — промимрив він. — Ми мусимо зачинятись. Не заперечуєте?
І кивнув у напрямі дверей, а тоді ступив убік, тягнучи стіл. Рой підвівся, але не відривав очей від того східного екрана.
— Ні, — сказав метрдотель. — Порядок такий, що вийти спочатку маєте ви.
На півдорозі до дверей мені довелось обернутися.
— Рою? — покликав я.
І Рой пішов за мною, але задкуючи, наче виходив із театру, де ще не скінчилася вистава.
Коли ми з Роєм вийшли на вулицю, до хідника якраз підкотило таксі. Вулиця була порожня — лише біля самого бордюру стояв середнього зросту чоловік у довгому верблюжої вовни пальті. Хто він такий, виказував портфель, якого той тримав під лівою пахвою. А портфеля того я ж бачив що день божий кожнісінького літа моїх дитинства та юності перед студіями «Коламбія Пікчерз», «Парамаунт», «МҐМ» і всієї решти. Портфель той був повний чудових портретів Ґарбо, Колмена, Ґейбла, Гарлоу та щоразу і тисяч інших, і кожна робота підписана червоним чорнилом. І все те багатство беріг один схибнутий збирач автографів, уже доволі постарілий. Я завагався, а тоді зупинився.
— Кларенсе? — погукав я.
Чоловік зіщулився, неначе не хотів, аби його впізнавали.
— Але це ж ви, правда? — лагідно запитав я, торкнувшись його ліктя. — Адже ви Кларенс?
Чоловік здригнувся, але хоч голову повернув до мене. Так, те саме обличчя, тільки сірі зморшки та костяна блідість свідчили: постарів.
— Що? — вимовив він.
— Ви пам’ятаєте мене? — допитувався я. — Звісно ж, пам’ятаєте! Я зазвичай гасав довкола Голлівуда з тими трьома шаленими сестричками. Одна з них пошила ті квітчасті гавайські сорочки, які носив Бінґ Кросбі у своїх ранніх фільмах. Влітку 1934 року я щодня опівдні стовбичив перед «Максимусом». І ви теж там бували. Як би міг я це забути? У вас був єдиний ескізний портрет Ґарбо, з підписом…
Але від тих моїх молитовних благань усе ставало тільки гірше. Із кожним вимовленим словом Кларенс тільки все глибше поринав у своє пальто верблюжої вовни.
Він нервово кивнув головою. І нервово зиркнув на двері «Браун-Дербі».
— А що ви тут робите так пізно? — запитав я. — Усі ж порозходилися додому.
— Де вам знати. У мене ж немає іншого заняття, як… — зронив Кларенс.
«Де вам знати». Дуглас Фербенкс, знову оживши, міг з’явитися, прогулюючись бульваром, куди кращий за Брандо. Фред Аллен, і Джек Бенні, й Джордж Бернс могли б ось зараз вийти з-за рогу, прогулюючись від стадіону «Легіон», де саме о цій годині закінчувалися матчі з боксу, а які щасливі юрби, як і ті давні часи, бо ж гарніше було, ніж оцього вечора, а чи будь-котрого вечора в майбутньому…
«У мене ж немає іншого заняття, як…» Авжеж.
— Отакої! — мовив я. — Де вам знати! Та невже ж ви взагалі не пригадуєте мене? Схибнутого? Суперпсиха? Марсіянина?
Кларенсові очі засіпалися, ковзаючи по моєму обличчю: зирк на брови, зирк на носа, зирк на підборіддя… але тільки не на очі.
— Н-ні, — промимрив він.
— На добраніч, — відкланявся я.
— До побачення, — попрощався Кларенс.
Рой повів мене до своєї бляшаної чортопхайки, і ми залізли всередину. Рой нетерпляче зітхав. Тільки посідали, як він вихопив блокнот та олівець і зачаївся, чекаючи.