Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Запала тривала приголомшлива мовчанка. Потім зашаргали підошви. Заворушилися губи.
— А можна… — обізвався хтось, — нам…
Але договорила за всіх Шарлотта:
— Твій автограф! Будь ласка!
— Та я…
Але всі руки, що були довкола, вже простяглися до мене з авторучками й картками.
Палаючи від сорому, я взяв Шарлоттину картку й писнув своє ім’я. Ма критично зиркнула зизим оком: догори дриґом.
— То й назву картини допиши, над якою працюєш, — сказала Ма. — «Христос і Цезар».
— І ще допиши Схибнутий після свого прізвища! — підказала Шарлотта.
Я дописав: Схибнутий.
Почуваючись абсолютно заплішеним дурнем, я стояв у стічній канаві, а всі ті сумні-загублені-химородні косували на мене, розгадуючи, хто ж я такий.
Аби приховати своє збентеження, я запитав:
— А де Кларенс?
Шарлотта й Ма вражено ахнули.
— Ти пам’ятаєш Кларенса?
— А хто ж би забув Кларенса, із тими його портфелями та пальтом верблюжим! — сказав я, шкрябаючи черговий автограф.
— Він ще й досі не телефонував, — відрізала Ма.
— Не телефонував? — підвів я голову.
— Та десь о цій-о порі він і дзвонить на той телефон, що через дорогу, аби спитати, чи прибув такий-то, а чи вже поїхав, отакі речі, — пояснила Шарлотта. — Так він виграє час. Лягає спати пізно, бо зазвичай опівночі ходить перед ресторанами.
— Знаю! — я зробив розчерк останнього підпису, аж розпашівши від неприпустимого піднесення. Але я все ще не смів поглянути у вічі своїм новим прихильникам, які усміхалися мені, от ніби я допіру одним скоком добувся в Л.-А. із Галілеї.
Тут задзеленчав телефон по той бік вулиці.
— Оце й телефонує Кларенс! — пояснила Ма.
— Вибачте… — Шарлотта вже й рушила туди.
— Будьте ласкаві, — торкнув я її ліктя. — Стільки років не спілкувався. Зробимо сюрприз? — і дивлюся то на Шарлотту, то на Ма, і знов на Шарлотту. — Добре?
— О так, гаразд, — буркнула Ма.
— То й біжіть! — сказала Шарлотта.
Телефон усе ще дзеленчав. Я підбіг і схопив слухавку.
— Кларенс? — запитав я.
— А це хто? — вигукнув він, умить насторожившись.
Я спробував пояснити більш-менш докладно, але зрештою назвався давньою метафорою: «Схибнутий».
Та Кларенса це аж ніяк не задовольнило.
— А де там Шарлотта чи Ма? Я хворий.
«Хворий? Чи зненацька наляканий, мов Рой?» — подумав я.
— Кларенсе! — звернувся я. — А яка ваша адреса?
— Нащо це вам?!
— Ну, дайте хоч свій номер телефону…
— Нікому не даю! Бо мене пограбують! Мої світлини. Мої скарби!
— Кларенсе, — благав я його. — То ж я учора ввечері був біля «Браун-Дербі».
Мовчанка.
— Кларенсе? — спитав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб ідентифікувати декого.
Я міг би заприсягтися, що почув по телефону, як по-заячому закалатало його серце. Почув навіть, як його очі альбіноса крутяться у своїх орбітах.
— Кларенсе! — благав я. — Будьте ласкаві! Запишіть моє ім’я і номер телефону, — я продиктував йому це й те. — Зателефонуйте чи напишіть на студію. Учора ввечері я бачив, як той чоловік мало не вдарив вас. Чому? Хто ж…
Клац. Гмммм…
Кларенс, хоч би звідки він телефонував, відімкнувся.
Мов сновида, я перейшов вулицю назад.
— Кларенс не приїде сюди.
— Та що це ви? — звинувачувальним тоном сказала Шарлотта. — Він щодня тут буває!
— І що такого ви йому наговорили?! — Шарлоттина мама зиркнула на мене своїм лихішим, лівим, оком.
— Він захворів.
Захворів, як ото Рой, подумав я. І як сам я захворів.
— А чи хто-небудь знає, де він мешкає?
Усі похитали головами.
— Я гадаю, ви могли б податися слідом за ним та й побачити! — Шарлотта замовкла й сама до себе засміялась. — Маю на увазі…
— А я бачила, — втрутилась якась інша жінка, — як він одного разу їхав на Бічвуд. Один із тих дворів-бунґало…
— А прізвище якесь він має?
Ні. Як і вся решта за всі ці роки. Ніякого прізвища.
— Прокляття, — пошепки лайнувся я.
— Якщо вже зайшла мова про прізвища, — Шарлоттина мама подивилася на картку, що я підписав. — То як буде ваше…?
Я назвав їй по літерах.
— У фільмах не спрацює, — пирхнула Ма. — Маєте вибрати собі нове прізвище а чи прізвисько.
— Та звіть мене просто Схибнутим, — сказав я, рушаючи геть від них. — Бувайте! Шарлотто, Ма…
— До побачення, Схибнутий! — попрощалися жінки.