Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Тільки Ірод Антипас. Ляйбер хоче тебе побачити.
І потягнув мене до Ляйберового офісу.
— Зачекайте! — попрохав я.
Бо я задивився, через Фріцове плече, на далекий кінець головної студійної алеї і на ту застудійну вулицю, де що божий день, неначе й довіку так буде, збиралася юрба, тичба, де товкся отой звіринець.
— Ідіоте! — мовив мені Фріц. — Куди тебе несе?
— Оце допіру я бачив, як звільнили Роя, — відказав я, не зупиняючись. — А зараз я хочу, щоб його знову взяли на роботу!
— Dummkopf![48] — кинув Фріц, доганяючи мене. — Менні хоче бачити тебе негайно!
— Так, негайно плюс п’ять хвилин.
Опинившись за студійними ворітьми, я глянув через вулицю.
«Чи ж там ти, Кларенсе?» — подумки запитав я.
20
А вони й справді там стовбичили.
Дурні. Намахані. Ідіоти.
Отой натовп кінопоклонників, закоханих у святині студій.
Надто схожі на тих опівнічних волоцюг, що колись, бува, прихоплять і мене потинятися попід стадіоном «Голлівуд-Ліджен», де відбувалися боксерські бої, аби хоч краєчком ока побачити, як по-спринтерськи промайне через юрбу Кері Ґрант, чи як Мей Вест пров’юниться крізь натовп безкостим пернатим удавом, а чи Ґраучо скрадатиметься поруч Джонні Вайсмюллера, котрий тягає за собою Лупе Велеса, мов шкуру леопардову…
Телепні-пришелепки, і я поміж них, усі з великими фотоальбомами, поплямованими руками й невеличкими картками, де щось там нашкрябано. Пентюхи, які вистоювали щасливо, до останнього рубчика промоклі, на прем’єрі «Дам» чи «Фліртової прогулянки», а в той час Депресія тривала й тривала — і це попри Рузвельтові запевнення, що не може ж вона тривати вічно та що знову настануть щасливі деньки.
Горгони, шакали, демони, біси-наркомани, пропащі душі.
Колись-то і я був одним із них.
А тепер ось вони. Моя родина.
Поміж них таки заціліло кілька облич із тих днів, коли я тішився, ховаючись у їхній тіні.
Двадцять літ минуло, Боженьку мій, а Шарлотта зі своєю мамою все ще там вистоюють! Вони поховали Шарлоттиного тата 1930-го року та й укоренилися перед шістьма студіями і десятьма ресторанами. Сплив цілий людський вік, а її Ма все ще тут, дарма що вісімдесят років, така стійка та практична, мов нащадок бурлаків Вітчизняної, а поруч — Шарлотта, тендітна, мов квітонька, у свої п’ятдесят, і такою начебто й завжди була. Обидві ж вони ошуканки. Обидві — кипучки-шипучки за своїми усмішками з носорогослонокості.
Та я видивлявся Кларенса в тому чудернацько-мертвотному похоронному букеті: бо ж Кларенс був найшаленіший з усіх: тягати оті величезні двадцятифунтові портфелі від студії до студії! Червона шкіра для «Парамаунта», чорна — для «РКО», зелена — для «Ворнер-Бразерс».
Кларенс, байдуже, літо чи зима, закушканий в оте своє пальто верблюжої вовни, у кишенях якого були нанизані ручки, блокноти й мініатюрні фотокамери. Тільки в найспекотніпгі дні таки сповзало з нього оте всеогортальне пальто. І тоді Кларенс нагадував черепаху, котра позбулася свого панцера й запанікувала, беззахисна, перед життям.
Я перейшов вулицю та й став перед натовпом.
— Привіт, Шарлотто! — мовив я. — Салют, Ма!
Обидві жінки витріщилися на мене спантеличено.
— Це ж я, — сказав я. — Невже не пригадуєте? Двадцять років тому. Я товкся тут. Космос. Ракети. Час…?
Тут Шарлотта охнула й махнула рукою до рота. І схитнулася наперед, от ніби мала впасти з краю хідника на вулицю.
— Ма! — вигукнула вона. — Та це ж… той самий… Схибнутий!
— Таки Схибнутий, — стиха засміявся я.
Світельце спалахнуло в очах Ма.
— Ой, дива твої, Господи, — вона торкнула рукою мій лікоть. — Бідолашечка ти. І що ж ти тут поробляєш? Досі призбируєш..?
— Та ні, — знехотя сказав я. — Працюю тут.
— Де?
Я кивнув головою через плече.
— Там? — вигукнула, не вірячи, Шарлотта.
— У кімнаті листів? — запитала Ма.
— Ні, — мені запалахкотіли щоки. — Можна сказати… у сценарному цеху.
— Ти в мімеографічних сценаріях?
— Ой, ради Бога, Ма! — на Шарлоттиному обличчі сяйнув здогад. — Ти хочеш сказати, що пишеш, так? Сценарії для фільмів?
Це стало істинним одкровенням. Усі обличчя, які оточували Шарлотту й Ма, загорілися.
— Ой, Боженьку мій! — скрикнула Шарлоттина мама. — Та не може цього бути!
— Але так воно і є, — майже прошепотів я. — Роблю фільм разом із Фріцом Вонґом. «Цезар і Христос».
48
Дурень! (нім.)