Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Я утнув це, Господом Богом присягаюсь! — загорлав він. — Упіймав його! Нашого Монстра, Чудисько те твоє — моє! Сьогодні в глині, завтра — у фільмі! Люди спитають: «А хто ж це зробив?» Та ми ж, синку, ми!
Рой ухопив повітря своїми довгими кощавими пальцями й зціпив кулак.
Ошелешений, я поволі ступав попереду.
— Упіймав? — повторив я. — На Бога, Рою, ти ж досі й не розказав! Що ти там побачив, коли погнався за ним отієї ночі?
— У свій час розповім, друже. Бачиш, я півгодини тому скінчив. Хай ти лиш краєм ока глянеш, то на друзки розтрощиш свою друкарську машинку. Я покликав Менні! За двадцять хвилин він навідається до нас. Та як діждати, щоб не з’їхати з глузду? То мусив вийти, побахкати м’ячиками. Ось! — і ще одним могутнім ударом далеко послав крокетний м’ячик. — Зупиніть мене хто-небудь, поки я нікого не вбив!
— Рою, вгамуйся.
— Ні, я нізащо не вгамуюсь. Ми зробимо найбільший фільм жахів за всю історію кіномистецтва. Менні…
— Агей, ви! Що ви, двоє, тут поробляєте? — пролунав чийсь голос.
Повз нас котився Меннін «роллс-ройс», мандрівний білий театр, муркочучи собі стиха під ніс. Обличчя нашого боса вискалилося на нас із невеличкого театрального віконечка.
— Ми зустрічаємось чи ні?!
— А нам пішки тупати чи підвезете?
— Тупайте!
І «роллс» покотив собі далі.
19
Ми непоквапом пішли до павільйону № 13.
Я все спостерігав за Роєм, щоб устежити, чи не прослизне бодай який натяк на те, як він перебув ту свою довгу ніч. Навіть коли ми ще були хлопцями, він нечасто виказував свої справжні почуття. Зазвичай широко розчахне двері свого гаража: на, дивись на останнього динозавра! Тільки як я ахну чи охну, тоді й він дозволить собі щось вигукнути. Якщо мені, бува, сподобається його витвір, то вже йому й байдуже, що про це скаже хоч би хто інший.
— Рою, — мовив я, прошкуючи. — Ти як, окей?
Коли ми підійшли до павільйону № 13, там уже шастав туди-сюди попід дверми Менні Ляйбер, давно закипівши чайником, якого й досі ніхто не вимкнув.
— Де там в дідька ви длялися?! — гаркнув він.
Рой відімкнув двері павільйону № 13, ковзнув досередини й загрюкнув важкі двері перед самим носом Менні.
Той люто вирячився на мене. Я стрибнув наперед і відчинив йому двері.
Ми вступили в ніч.
Хоча й не кромішня то була пітьма, бо все-таки там блимала одна лампочка — якраз над Роєвим укріпленим арматурою стендом для глиняного моделювання, за шістдесят футів через пустельну підлогу — напівмарсіанський пейзаж, але близько до затіненого кратера, що його вибив метеор.
Рой скинув туфлі й пожбурив їх через той пейзаж — неначе був він учитель танців і боявся, коли б не збити деревця завбільшки з мізинчик чи не розбити автівки завбільшки з наперсток.
— Роззувайтесь! — звелів він нам.
— А чорта з два!
Але Менні все-таки роззувся й навшпиньки подибав через ті мініатюрні світи. Від світанку тут чимало чого додалося: нові гори, нові дерева, плюс невідоме оте, що лежало-чекало під вогкою скатертиною, якраз під увімкненою лампочкою.
Ми з Менні притюпали босоніж та й поставали перед тим арматурованим стендом.
— Готові? — Рой висвітлив наші обличчя своїми очима, немов маяковими прожекторами.
— Та так, сто чортяк тобі в печінки! — і Менні вхопив край вогкого рушника.
Та Рой ударом відбив його руку.
— Ні! — сказав він. — Я сам!
Менні, спалахнувши гнівом, відсахнувся.
І Рой підняв те вологе укривало, наче завісу перед найбільшою у світі виставою.
— Не Красуня й Чудовисько, — вигукнув він, — а Чудовисько Прекрасне!
Ми з Менні Ляйбером тільки ахнули.
Рой таки не збрехав. Це й справді була найгарніша з усіх його робіт: сама довершеність, що ковзнула на землю з якогось космічного корабля, який лишив позаду бозна-скільки світлових літ… мисливець з опівнічно-міжзоряних стежин… самітний мрійник, схований за жахливою, страхітливою, моторошно-разючою машкарою…
Монстр. Чудовисько.
Той самотній чоловік за східним екраном ресторану «Браун-Дербі», як він сміявся — от ніби сто ночей тому!