Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Можу повірити.
— Та ні. Ти заспокойся. Тепер він мій. І, Господи мій Боже, якого ж Монстра ми створимо, юначе! — Тут він нарешті обернувся до мене, блискаючи очима, неначе фарами, а душа обпалювала йому щоки й рум’янила уста. — Ох, і фільм ми скремсаєм з тобою, друже!
— Справді?
— О! — вигукнув він, й одкровенням спалахнуло його обличчя. — Так!
— 1 це все, що ти можеш сказати? А не те, що діялося там, на цвинтарі? Не те, що ти там побачив? Тільки оці «О! Так!»?
— О! — повторив Рой, знову задивившись через вулицю на цвинтар. — Так.
Погасли вогні й на вимощеному кахлями дворику церкви. Усе там оповила пітьма. Вона ж і вулицю сповила. Пропали відблиски на обличчі мого друга. Нічні тіні на цвинтарі вже мінилися в напрямі світанку.
— Так, — прошепотів Рой.
І повіз нас обох додому.
— У мене аж руки сверблять хутчій допастися до моєї глини! — признався він.
— Ні!
Рой приголомшено обернувся й подивився на мене. Річки вуличного освітлення текли по його обличчю. І схожий він був на когось, хто опинився під водою, кого ані торкнути, ані сягнути, ані врятувати.
— То ти категорично велиш мені не використовувати отого обличчя в нашому фільмі?
— Річ тут не просто в обличчі. Я маю таке передчуття… якщо ти це зробиш — ми пропали! Боже мій, Рою, я боюся по-справжньому. Згадай: хтось написав тобі, щоб ти прийшов побачити його цього ж вечора. Хтось хотів, аби ти його побачив. І Кларенсові хтось також сказав, щоб він прийшов туди цього вечора! Надто швидко все закручується. Ти вдавай, ніби тебе зовсім не було в «Браун-Дербі».
— І як би це в мене вийшло? — здивувався Рой.
І погнав машину ще швидше.
Вітер залітав у віконця, шарпав мені чуб, і повіки, й уста.
Тіні пробігали по Роєвому обличчю, спускалися по його великому орлиному носу і ковзали по його звитяжному ротові. І був то мов рот Ґрока, Чоловіка, що Сміється.
Рой відчув, що я задивився на нього, і спитав:
— Ти вже ненавидиш мене?
— Ні. Тільки чудуюсь, як я міг знати тебе всі ці роки — і все ж таки не знати.
Рой підніс до вікна ліву руку з цілою жменею начерків із «Браун-Дербі». Вони затріпотіли-захляпотіли на завіконному вітрі.
— Відпустити їх?
— Ти ж сам знаєш, і я знаю, що коробочка з чортиком сидить у тебе в голові. Хай відлетять ці геть, так у тебе ж лишиться цілий новий ролик отам, за твоїм лівим оком.
Рой помахав аркушиками.
— Атож. Наступна серія буде вдесятеро краща.
І ті альбомні сторіночки пурхнули назад, у ніч, що гналася за нами.
— Від цього мені аніскілечки не полегшало, — сказав я.
— А мені навпаки — легше. Монстр віднині наш. Він у наших руках.
— Ну, а хто ж його дав нам? Хто послав нас на ті оглядини? Хто стежить за нами й за ним?
Рой простяг руку і вказівцем намалював половину жахливого обличчя на вологій внутрішній поверхні шиби.
— Наразі — просто моя Муза.
Більше жоден з нас не сказав нічого. Усю решту дороги додому ми проїхали в атмосфері холодної мовчанки.
17
О другій ночі задзеленчав телефон.
То Пеґ зателефонувала мені вдосвіта з Коннектикуту.
— Чи в тебе вже немає дружини, на ім’я Пеґ, — закричала моя половинка, — котра поїхала з дому десять днів тому на вчительську конференцію в Гартфорд? Ти чом не дзенькнув мені?
— Я телефонував. Але тебе якраз не було в кімнаті. Я просив переказати, хто дзвонив. Боже, як я хотів би, аби ти вже була вдома!
— Ох ти ж мій дорогенький, — проказала вона звільна, склад за складом. — Варто мені було тільки виїхати з міста, як ти вже тонеш у бурхливих водах. Хочеш, щоби мамуся прилетіла додому?
— Так. Ні. Просто буденний-повсякденний студійний мотлох.
Але я вагався.
— І чого це ти рахуєш до десяти?
— Боже! — тільки й мовив я.
— Тобі не втекти ні від Нього, ні від мене. Ти весь цей час дотримувався дієти як хороший хлопчик? Сходи й укинь пенні в одну з тих шальок, що видають твою вагу у видруку червоним чорнилом, і перешли мені. Агей! — не вгамовувалась вона. — Я це серйозно! То ти хочеш, щоб я негайно прилетіла додому? Завтра?
— Я люблю тебе, Пеґ! — запевнив я. — Повертайся, як ти й планувала.
— Але що, як я тебе не застану вдома? Геловін хіба не скінчився ще?
Ого вже жінки з їхньою інтуїцією!
— Та продовжили на цілий тиждень.
— Я з самого твого голосу це збагнула. Тримайся чимдалі від Цвинтарів.
— І що підказало тобі дати отаку пораду?!
Серце моє так і підскочило переляканим кроликом.