Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Рой, вимкнувши фари, припаркував машину в темному куточку під якимсь деревом.
— Рою, що ти?..
— Тихо! — просичав Рой. — Зачаїсь! Зачаїтися — це наше все. Той чолов’яга такий бажаний парафіянин в опівнічній церкві, як оце я — в бурлескному хорі…
Але спливала хвилина за хвилиною, а світло в церкві чогось не гасло.
— Гайну побачу! — мовив Рой.
— Що?
— Гаразд, я пішов!
І вже вискочив із машини, струшуючи з ніг туфлі.
— Вернись! — крикнув я.
Але Рой уже й зник, у самих шкарпетках. То я і собі вискочив, позбувся своєї взуванки і гайда босоніж за ним. Десять секунд — і Рой уже біля церковних дверей. Припали ми до зовнішньої стіни й слухаємо. Почувся голос, то гучніш, то тихіш, то знову залунає.
Голос Чудовиська! Квапливо перелічує якісь лиха, жахливі злочини, страхітливі помилки, гріхи, темніші за мармурові небеса вгорі та внизу.
А голос священика давав йому короткі й незагайні відповіді прощення, провіщення якогось кращого життя, де Чудовисько, якщо не переродиться Красунею, може віднайти якісь невеличкі милі втіхи — через розкаяння.
Шепіт, шепіт, у тих глибинах ночі.
Я заплющив очі, й мені аж заболіло, так хотілося розчути слова.
Шепіт, шепіт. А потім… я аж закляк, не повіривши власним вухам.
Плач. Голосіння — яке тривало й тривало, і чи й скінчиться воно бодай колись?
Той самотній чоловік у церкві, чоловік зі страшним обличчям і схованою за ним загубленою душею виливав свою жахливу печаль, потрясаючи нею і сповідальню, й церкву, і мене. Плач, потім зітхання, а далі знову плач.
Якийсь звук змусив розплющитися мої очі. Потім — тиша, і враз зашамотіло. Хода!
Ми з Роєм підхопились — і навтікача.
Добігли до машини, заскочили.
— Ради Бога! — просичав Рой.
Пригнув мені голову й сам пригнувся. Монстр вихопився з церкви й тепер сам-один перебігав пустельну вулицю.
Опинившись перед цвинтарними ворітьми, він обернувся. Якраз проїздила машина й висвітила його, мов театральним прожектором. Він закляк, перечекав, а тоді й зник — на цвинтарі.
Там, далеко, у церковних дверях промайнула якась тінь, свічки погасли, двері — замкнулися.
Ми з Роєм перезирнулись.
— Боже мій! — мовив я. — Що то за гріхи можуть бути отакі тяжкеленні, щоб треба було виливати їх у такій пізній сповіді? А той плач! Ти ж чув? Чи не здається тобі, що він приходить сюди простити Богові, що той наділив його таким обличчям?
— Таким обличчям! Авжеж, ох, авжеж, — відгукнувся Рой. — Та я повинен дізнатися, що він замислив! Я не можу загубити його!
І Рой знову вискочив із машини.
— Рою!
— Ти не тямиш, тупню? — закричав Рой. — Він — це наш фільм, наш Монстр! Що, як він утече? О Боже!
І Рой дременув через вулицю.
«Дурень! — подумав я. — Що ж це він коїть?»
Але кричати так, щоб до нього докричатися через вулицю та ще глупої ночі, я побоявся. А Рой переліз через цвинтарні ворота й шугонув у тінь, мов у темній воді втопився. Я так різко підскочив на своєму місці в машині, що лупнувся головою об дах, та й упав, лаючись: «От дідько рогатий! Чорти б тебе, Рою, вхопили!»
А що, як до мене зараз під’їде поліційна машина, подумав я, і спитають мене: «Ти що тут намислив?». І що ж я відповім? А чекаю на Роя! Він там, на цвинтарі, за хвильку прийде. «А що, і справді прийде?» Звісно, ось тільки зачекайте хвильку!
І я чекав. П’ять хвилин. Десять.
І тоді, хто б повірив, Рой повернувся назад, але рухаючись так, ніби його оце допіру було електрошоковано.
Непоквапною ходою сновиди переходив він вулицю. Не глянув навіть на свою руку й ручку дверцят, коли відчиняв їх. Сів на переднє сидіння машини та й витріщився через вулицю на цвинтар.
— Рою?
Не чує.
— Що ж ти там оце щойно побачив?
Жодної відповіді.
— Він, чи там воно, вийде на вулицю?
Мовчанка.
— Рою! — я штурх його ліктем. — Та скажи! Що там?
— Він, — мовив Рой.
— Ну?
— Неймовірний, — сказав Рой.