Трилогія смерті

— Чому, — тихо спитав Рой, — у вас така перебільшена реакція?

— Перебільшена? — здивувався Менні.

І мов плугом поорав по сцені босими ногами, тримаючи туфлі під пахвою, трощачи мініатюрні будиночки й розкидаючи іграшкові вантажівки.

Перед самим порогом він зупинився, вдихнув повітря й люто глипнув на мене.

— Тебе не звільнено! Тобі дадуть нове завдання. А той сучий син… хай котиться під..!

Двері відчинилися, впустили величний струмінь готично-катедрального світла й загрюкнулися, лишивши мені споглядати Роєве падіння, його поразку.

— Боже мій, що ж це ми наробили! І якого це він дідька? — закричав я — Роєві, собі, червоноглиняному бюстові Монстра, відкритого й продемонстрованого Звіра. — Якого?!

Рой тремтів.

— Боже! Пів мого життя я працював, аби створити щось чудове. Я вправлявся, вдосконалювався, чекав, дивився — і от нарешті я побачив щось воістину справжнє. І воно вийшло, вилупилося-виліпилося з моїх пучок — о Боже, яке ж воно вийшло! Та й що ж воно таке, оця штука з розпроклятої глини? Як воно так сталося, що воно вродилось, а мене вбито?

Рой весь аж трусився. Він замахнувся кулаками, а кого вдарити? Окинув поглядом своїх доісторичних тварючок і зробив усеохопний порух, от ніби хотів обійняти й захистити їх.

— Я повернусь! — він хрипко крикнув їм і видибав за двері.

— Рою!

Я подався слідом за ним, а він ступав наче наосліп. Надвечірнє сонце все ще пражило, й ми рухалися мов у вогняній річці.

— Куди ти?

— А Бог його зна куди! Але ти лишайся тут. Яке пуття буде з того, як ще й тебе викинуть за шкірки? Це ж твоя перша робота. І ти застерігав мене тієї ночі… Тепер я знаю: то була напасть, напад якоїсь хвороби, але звідки? Чому? Я сховаюся десь тут на задвірках, аби ввечері прослизнути й вирятувати моїх дружбанів!

І кинув сповнений туги погляд на зачинені двері, за якими зосталися неприкаяні й дорогі його серцю тварючки.

— Я допоможу тобі, — сказав я.

— Ні. Не треба, щоб тебе зі мною бачили. А то ще подумають, ніби то ти наштовхнув мене на цю витівку.

— Рою! Менні мав такий лютий вигляд, наче вбити тебе хотів! Я покличу свого друга-детектива, Крамлі. Може, він якось допоможе! Ось, на тобі номер його телефону, — і я швидко нашкрябав цифри на якомусь зіжмаканому папірці. — Сховайся. Зателефонуй мені ввечері.

Рой Гольдстром заскочив до свого драндулета фірми «Лорел&Гарді» й погазував на задвірки зі швидкістю десять миль за годину.

— Вітаю! — обізвався хтось недалечко. — Тебе, дурний, Богом проклятий сучий синку!

Я обернувся на голос. Посеред сусідньої доріжки стояв Фріц Вонг.

— Я все кричав на них, тож вони нарешті й настановили тебе, щоб ти переписав отой нікудишній фільмчик, «Бога й Галілею». Менні оце щойно переїхав мене своїм «роллсом». Як заверещить! І викричав на мене оцю твою нову роботку. Отож…

— А є в тому сценарії які монстри? — тремким голосом поцікавився я.