Трилогія смерті

І тепер, коли Чудовисько заховалось за екраном, а метрдотель приймав у нього замовлення, я не годен був одірвати очей од Роевого начерку.

— Майже, — шепнув мені Рой. — Ще б трішечки! Наші пошуки скінчились, юначе.

— Ні.

— Так!

Уже й не знаю, що мене смикнуло зіп’ястись на ноги.

— Добраніч.

— Ти куди ж це? — ошелешено спитав мене Рой.

— Додому.

— І як же ти туди дістанешся? Годину коливатимешся автобусом? Сядь-но.

Роєва рука знову затанцювала по блокноту.

— Припини, — сказав я.

Та йому ці слова були мов з гармати по горобцях.

— Після стількох тижнів чекання? Чортівня якась. Що це напало на тебе?

— Мене зараз так і виверне.

— А мене, думаєш, ні? Гадаєш, мені це до вподоби? — він трішки поміркував. — Еге ж. Я таки виблюю, але спершу доконаю це, — і додав туди ще кошмару та поглибив жах. — Ну, як?

— Тепер я такий переляканий, що далі й нікуди.

— Боїшся, що він вискочить з-за екрана й хап тебе?

— Еге ж!

— Сядь та доїж свій салат. Знаєш, що каже Хічкок, коли його перший художник вивершить усі мізанкадри для сцен фільму? Фільм закінчено? Наш фільм зроблено! Ось цей кінець і є ділу вінець. Фільм у коробці.

— І чого мені так ганебно соромно?

Я важко плюхнувся на стілець, а на ті Роєві шкіци вже й глянути не міг.

— Бо ти не він, а він — не ти. Подякуй Богові та перелічи його милості. Що, як я от просто зараз порву ці начерки й ми подамося звідси геть? Скільки ще місяців доведеться нам із тобою вишукувати щось настільки печальне, настільки жахливе, як оце?

Я мало не вдавився ковтком слини.

— Та вже ніколи не знайдемо.

— Слушно! Цей вечір ніколи не повернеться знову. Тож сиди собі спокійненько, наминай і чекай.

— Я зачекаю, але спокою не матиму — тільки терпітиму жахливий смуток.

Рой подивився мені у вічі.

— Ти бачиш оці мої очі?

— Так.

— І що тобі в них видно?

— Сльози.

— Які є доказом того, що я переживаю не менше за тебе, але нічим зарадити не можу. Холонь помалу, прочахай. Пий.

Він налив іще шампану.

— На смак — гидота, — мовив я.

Рой ще почеркав — і переніс на папір уже все обличчя. То було обличчя цілковитого занепаду, колапсу, от ніби його власник, дух, захований за цим привиддям, пробіг і проплив тисячу миль, а це вже й тоне, от-от зараз і згине. Якщо за тією плоттю й ховалися якісь кістки, то були вони геть потрощені й заново зібрані у формах комах: чужих фасадів, замаскованих руйновищем. Якщо ж за тими кісточками ховався-переховувався якийсь розум, чигаючи в кавернах сітківки й барабанних перетинок, то він відчайдушно волав про власну біду отими косо-кривими вивертами очей.