Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Я не казала про «догори сракою»!

— Та багато ти пам’ятаєш. Ти ще японською до них кричала, може, там було щось крутіше, ніж просто «срака».

— Боже, я що, була така п’яна?

— Ти хоч пам’ятаєш саму бійку?

— Так, у загальних рисах, — пригадувала Джой. — Потім один із них пішов на мене, але я зробила неочікуваний ривок уперед, він злякався, відсахнувся, а я йому зробила підсічку — просто ногу поставила, і він завалився назад, прямо навзнак! І теж відрубався!

— Аякже ж — він навзнак упав на тверду підлогу! Я думав, він собі кумпол розколе! А другий замахнувся на неї, але вона спочатку підставилася під удар, потім відійшла вбік, перехопила руку, потягла спочатку вниз, а потім по колу вгору. Ну й вивернула йому кінцівку в лікті на другий бік. Так захрустіло, ніби простирадло рвали!

І все.

— Що «все»? — не зрозумів я.

— Ми попросили рахунок.

— Прекрасно! А чайові дали?

— Аякже. Двадцять відсотків.

— А потім приїхала поліція, тільки я вже не пам’ятаю.

— Та вони тебе ловили по всьому пабу…

— Чорт…

— Я тебе догнав і обняв, щоб дурниць не наробила.

— Ти мене здав поліції!

— Якби до тебе дісталися вони, а не я, то невідомо, що б було! Ти ж була неадекватна! Я просто не хотів, щоб вони тебе пристрелили!

— А що потім було?

— Я сказав патрульним, щоб вони тебе не займали і що ти будеш чемна. Нас просто посадили в машину і відвезли у відділок. А тих мудозвонів — у лікарню.

— А, ну відділок я вже пам’ятаю.

— Так, ти вже протверезіла.

— Страшно було у відділку? — спитала сержант Сара МакКарті.

— Та ні… Страшно було від того, що про це дізнаються на роботі…

— Ну то й що? Що з того, що тут дізнаються? — тихо сказала Сара. — Що ти зробила такого, за що тобі має бути соромно? Соромно за те, що якісь довбеники хотіли до вас домахатися? Соромно за те, що ти поставила їх на місце? А що, треба було промовчати й тихо вшитися із пабу? Чого раптом? З якого переляку? Тільки через те, що якийсь бовдур вирішив, що він тут може патякати язиком? «Альфа-самець» недороблений. Ти зробила все правильно, Джой. І ти, Коліне. Якби ви промовчали, то залишились би цілі, але де гарантія, що наступну таку парочку ці дуболоми не покалічили б? А якщо не покалічили, то принизили б. Приниження — це також насильство. А ви не дали себе принизити. То за що тобі має бути соромно, Джой?

— Ну… Бійка… Я порушила закон…

— Ну й порушила. Суддя призначить тобі покарання. Надіюся, воно буде справедливе. Відбудеш покарання і все. Які проблеми? Єдина ваша помилка — те, що ви не повідомили ні Джорджіо, ні професора Рассела. От ваша помилка. Їхні телефони мають бути у вас на «hot keys».

— Ну, загалом Сара права. Вона знає, про що говорить. За Еліс можете не переживати. Я вже з нею вчора спілкувався. Але вона тебе, Джой, і тебе, Коліне, усе одно викличе і ще раз прочитає вам лекцію про те, що ви повинні повідомляти нас насамперед. Це її обов’язок. Запам’ятайте — ви нам потрібні живі, неушкоджені і в доброму гуморі. Ми одну справу робимо, тож не соромтеся говорити нам, що потрапили в якусь халепу. Халепа — це нормально, — Рассел довгим поглядом подивився на нас із Франческою. Напарниця обурено розвела руками. — Тож навчіться ділитись. Якби ти, Коліне, повідомив нас ще в суботу, то Джой не провела б день і дві ночі за ґратами.