Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
Офіцери засміялися.
На Коліна було гірко дивитися. Він вважав, що це його провина.
— Це я у всьому винен, — бубонів стажер, нервово потираючи скроні.
— Коліне, перестань. Сталося так, як сталося. Просто наступного разу пам’ятай, що як п’єте «Ґіннес», то треба після третьої пінти зупинятися. Почали пити «Ґіннес» — не переходьте на віскі. А разом із Джой краще пити десь у герметичному й наглухо закритому ізольованому приміщенні. Ще краще — взагалі не пити! Буде тобі наука, кадете! — я вже геть як полковник Вескотт почав називати Коліна «кадетом».
Колін мовчки всотував новий досвід, старанно зображаючи учня з картини Федіра Решетникова «Знову двійка».
— Як думаєте, нас звільнять?
Я задумався. Ні, я не міг дати Колінові 100 % гарантії, що з ними, як із робочою двійкою, в майбутньому все буде добре. Однак вирішив бідолаху заспокоїти.
— Не думаю, Коліне. Прямих дисциплінарних порушень у вас немає. Крім того, ти ще не знаєш, що ми з Франческою тут витворяли! Якось було… — я не встиг почати, як із кімнати вийшли Джой, Патріціо та начальник відділку.
— Джой! Що з тобою?! — Франческа кинулася до стажерки. Джой негайно заплакала, та так гірко, що навіть копи почали її заспокоювати.
— Зараз повернуть її речі, і поїдемо в суд. Її звільняють під заставу, — сказав Патріціо й почав набирати на телефоні чийсь номер.
— Пробачте, пробачте мені… Я дурна! — плакала Джой в обіймах моєї напарниці. Колін, бачу, теж почав шморгати носом.
— Та годі, годі вам. Бачите, все нормально, Джой відпустили, все буде добре!
Принесли речі: крихітний рюкзачок, пасок і якусь коробочку. Капітан її відкрив і дістав звідти абсолютно чорне лезо, з руків’ям, обмотаним шкіряним шнуром.
— Що це? — спитав капітан, тримаючи небезпечну штучку в руках.
Джой уже відкрила рота, але Патріціо її перебив:
— Це заколка для волосся, — не блимнувши, відповів замість клієнтки її адвокат. — Хіба не видно?
— Це метальний ніж, — сказав капітан. — Кунай. Подивіться.
— Хіба? — щиро здивувався Патріціо, тримаючи в руках метальний ніж. — Це десь написано? Це схоже на заколку для волосся, моя мати такою користується.
— Це… — знову почала Джой, але Патріціо так наступив їй на ногу, що дівчина зойкнула з несподіванки.
— Це заколка для волосся. Шпилька. Як це японською, Джой?
— Кандзасі… — ошелешено прошепотіла дівчина.
— Я не у вас питаю! — оговтався нарешті капітан. — А в неї!
— Вона мій клієнт і не зобов’язана відповідати на ваші запитання. Ви слідчий? — перейшов Патріціо в наступ.
— Ні.
— Отож!
— Усе одно, це метальний ніж, — уперся капітан.
— Ви можете це довести? — глузливо спитав адвокат. — За якими критеріями ця шпилька потрапляє в категорію «метальний ніж»?
— Це й так видно!
— Ну, знаєте… Якщо бугай важить під двісті фунтів і носить бороду, то це не означає, що він має сталеві яйця, якщо він вийшов боротися проти цієї дівчинки, яка, підозрюю, легша за нього більше ніж удвоє.
— До речі, — спитав капітан, — як тобі вдалося так хрякнути Нейтона об стойку, що він відрубався?
— Ну… Тут така річ… Що більший і важчий противник, то важчі в нього будуть ушкодження, бо сила, яку він спрямовує проти мене, насправді обертається проти нього самого…
— Тобто, капітане, фактично, він сам себе, як ви правильно висловилися, «хрякнув». Це був самозахист! — підсумував Патріціо.
— А в тебе вистачить грошей на цього адвоката? — спитав капітан, звертаючись до Джой і розглядаючи листа з регаліями старшого брата Франчески.
— Це залежить від того, скільки вона отримає за моральні збитки від тих, хто спровокував її на бійку, — спокійно відповів Патріціо.
Капітан аж крекнув.
— Гей, Віллі, це ж сицилійці з Віндзора, дай їм спокій! — крикнув хтось із глибини відділку.
— Та я що, нехай собі йдуть. Дивно, як сюди ще якудза не приїхали!
— Я записую нашу розмову на диктофон, — попередив Патріціо капітана.
— Та я що? Я нічого, я пожартував! Хлопці справді самі винні, що там казати…
Ми вийшли з відділку.
— Я із Джой їду в суд. Зараз нас прийме суддя, і я внесу за неї заставу, — сказав Патріціо.
— Скільки?.. — прошепотіла Джой. — Я сама заплачу.
— Це не твоя турбота, дівчинко, — сказав Патріціо. — Тепер я твій адвокат. А ви можете їхати на роботу. Скажіть, що Джой сьогодні не буде, вона буде завтра.
— Я поїду з нею, — твердо сказав Колін.