Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
— Іди, потіш свою напарницю!
У нас попереду була остання корекція. П’ята за цей день. Рекордна. Ми неспішно готувалися до останньої процедури. Напарниця колупалася у телефоні.
— Ну що, офіцере Франческо, ти готова?
— Я готова, — спокійно відповіла напарниця. — Тільки я, на жаль, ще не офіцер…
— Ні, відсьогодні ти офіцер. З чим тебе й поздоровляю!
Сицилійка виглянула з-за свого монітора. Її круглі чорні очі дивилися на мене двома космічними чорними дірами.
— Джорджіо, я ціную твою впевненість у мені, тільки, caro mio, не жартуй так. Ти ж знаєш, я тобі завжди вірю…
— А я не брешу. Ти офіцер. Рішення було ухвалено у Вашингтоні сьогодні зранку. Поздоровляю!
Мені складно описати те, що відбувалось із дівчиною у наступні п’ять хвилин. Але однозначно — це не була істерика. І це не було цілковите захоплення. Зазвичай так реагує людина, яка переживає величезне полегшення. Але були й сльози. Багато сліз і обіймів. Як і в мене рівно рік тому, 15 березня, коли я сам отримав звання офіцера.
Тепер Франческа — володарка офіцерського жетона.
* * *
— Саро, я тепер офіцер! І мені потрібна форма! Сорочка з довгими рукавами, як у Джорджіо… Джорджіо, чого ти регочеш?! Саро? Чого ви всі іржете?! Що відбувається?
— Аха-ха-ха-ха! Франческо, який у тебе розмір?
— «XS»!
— Аха-ха-ха-ха-ха! А-а-а-а!
— Та чого ви всі іржете, наче коні?! Саро?!
— Я не знаю, аха-ха-ха-ха! Франческо, я хіба що в дитячий магазин з’їжджу!
— От дурноверхі!
— Ласкаво просимо в офіцери!
— Вам би тільки понасміхатися із бідолашної Франчески!
— Це справді смішно! Пам’ятаєш, скільки часу я випрошував у Сари сорочку з довгими рукавами? А в мене, між іншим, «М», не такий і рідкісний розмір…
— Не бреши! У тебе «L»!
— Дивися, вона на мені як мішок! Пам’ятаєш, як на тебе напав був скунс, і Сара після того з великими труднощами знайшла тобі на складі форму розміру «S»? Ти тоді взагалі в тій формі втопилася.
— То був «S»! А в мене «XS»!
— Не бреши, таких розмірів не буває.
— Це комплімент?
— Так! Зате тепер ти не зможеш стрибати з літака без парашута.
— Чому?
— Офіцерські жетони потягнуть до землі.
— Дурний жарт!
— Усі ці жетони — пережитки минулого. Джорджіо, от поясни, навіщо тепер, у XXI столітті, тягати на собі ці залізячки?
— Не знаю, Коліне, мабуть, якась данина традиції.
— А навіщо носять одразу два жетони?
— Усе просто, Джой. У разі смерті один жетон залишається на трупі, а другий забирає санітарна служба, щоб порахувати втрати й виписати похоронку.
— Який кошмар… І заради цього я здаватиму купу екзаменів!
— Та розслабся, це тільки данина історії.
— У майбутньому ніяких жетонів не буде. І ID-перепусток не буде. Вживлятимуть чіп під шкіру та й годі.
— Коліне, навіщо такі крайнощі? Он, щоб пройти на базу і в командний центр, потрібно тільки просканувати пальці — і ніяких хірургічних втручань.
— Джой, це якщо твої дані є в базі, а чіп і сам по собі — база даних, її тільки прочитати треба.
— Джорджіо, а я б тобі гарнітуру в довбешку вживила, бо ти свою вічно десь забуваєш і в мене просиш!
— Апельсинову лушпайку собі в пальці вживи, щоб завжди було чим кидатися.
— А сенс? Ти завжди ухиляєшся.
— Більше тренуйся. Я тобі дартс подарую.
— Краще бейсбольний м’яч.
— Джой, не треба!
— Франческо, а чому тут таку увагу приділяють формуванню зміни в ЦУП? Ну, наприклад, пари операторів, як ми з вами. Повно психологів, HR, анкети, тренінги, ретельно добирають напарників, зовсім як екіпаж на МКС.
— Усе просто, Джой. Ти коли-небудь пробувала займатися йогою під AC/DC ?
— Думаю, із цього б нічого не вийшло — бо рок і йога якось не туляться.
— Ось ти й відповіла на своє запитання.
— А ще психолог каже, що в нашій парі я — двигун, а Колін — холодильник.
— Джой, не «холодильник», а охолоджувач.
— Яка різниця?
— Принципова.
— Чекай-чекай, щось знайоме… А психолога часом не Майя звати?
— Точно!
— Пазл склався.
* * *
Понеділок почався буденно і, можна навіть сказати, нудно. Ми з напарницею стояли на ранковому морозі під час церемонії підняття прапора, Франческа хихотіла, розповідаючи мені про походеньки пса Джорджіо, якого вона подарувала своїм батькам. Відколи невгамовний песик з’явився у величезній оселі сеньйора Джіованні та сеньйори Карли, спокою настав кінець. Пекельний мікс джек-рассела і фокстер’єра замінив поважній парі всіх чотирьох дітей із їхніми сім’ями. І не те щоб Джорджіо був неслухняний, ні. Він чудово виконував усі команди і взагалі доволі вдало прикидався чемним — але якраз до того моменту, коли господарі бралися за свої справи, а про нього забували. Тоді Джорджіо розважався, як міг.