У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
З одного боку, зрозуміло, що не були випадкові ті обставини, за яких зусилля з реґенерації обірваних культурних традицій у свідомости пострадянської наукової верхівки майже миттєво обернулися на нігілізм та неґативне ставлення до колишніх ідеологічних догм у культурі. До цього призвели бюрократичний авторитаризм вищої школи, а також підступаючий ринок, який, опосередкувавши зацікавлення просвітленої публіки, почав висувати власні критерії інтелектуальної праці. У такій ситуації позиція дидактичного просвітительства і збереження культури, що спирається на дихотомію високого й масового в мистецтві, втрачає свою соціяльну забезпеченість і культурну стійкість.
Несподівана втрата теперішньою літературознавчою публікою довіри до споконвіку знакових в українській культурі постатей, якою, безперечно, завжди був Тарас Шевченко, пов’язана саме із тим, що ці постаті вже не в силі заповнити собою вакуум, утворений споконвічним чеканням Месії, Пророка, Вашінґтону і т. п. Власне, по відношенню до них це чекання змінилося за своєю природою. Минуле перестало бути альтернативою, притулком, єдиною формою культури. «До Тараса Шевченка треба підходити, як до Везувія», — значить О. Сизоненко. Але постійно жити на вулкані, погодьмося, не дуже затишно! Так само, до речі, як і в музеї — незручно і доволі нецікаво. Втім, на щось більше теперішнє офіційне літературознавство, здається, не спроможне.
У принципі, така позиція зрозуміла. Давня література була дозволена офіціозом лише тому, що вона була десь там далеко, до чого буває вільно дещо додати або й зовсім щось прибрати. Скажімо, ще недавно вшанування Т. Шевченка радянською Системою можна було порівняти хіба що з возвеличенням самого товариша Леніна. Це була, мовити б, номенклятурна власність правлячого в культурі апарату — особиста й недоторканна. Натомість сучасна література й мистецтво самим своїм «незрозумілим» бунтарським існуванням, а також інтерпретаціями минувшини, в очах Системи завше посягали на ту власність. А це вже було й залишається злочином. «Шевченко для нас — і Глагол, і Закон! І ніякими Фрейдами, Юнґами, Шопенґауерами та Шпенґлерами, екзистенціялістами та постмодерністами його не виміряти і не переінакшити — руки короткі!» — визначається сьогодні Сизоненко. Одне слово, «постмодернізму» нам не треба!
Зрештою, зрозуміло, що самий тон таких міркувань про теорію в літературознавстві приховує внутрішню розгубленість і безпорадність наських «шевченкознавців» перед задачами систематичного розбору своїх дисциплінарних проблем. Слова «теорія» і «методологія» викликають у них страх виявитися некомпетентними і неадекватними теперішньому часові. «Нам нав’язують трактування чужинське, звихнуте на ідеалістичній маячні, на фрейдизмі!» — приречено волають вони устами О. Сизоненка. Також звідси походять кумедні погрози щодо близького приходу вищезгаданих Месії, Пророка чи Вашінґтону («з новим і праведним законом» власности на дослідження культурних традицій), який таки гримне: «Допоки?!» «І що тоді, пани-товаришочки? — запитує поки що сам-один О. Сизоненко. — За бугор дременете? Глядіть, щоб не спізнилися!» Здається, це ми вже десь чули, чи не так?
Перед навалою таких погроз, як правило, буває важко прояснити позицію тих самих «адептів махрового, „волохатого“, зниділого ідеалізму» — Г. Грабовича та О. Забужко — про яких ідеться у цитованій тут статті «Міфоноші і адвокати». А таки, мабуть, варто це зробити хоча б заради самого Т. Шевченка. Оскільки цікаво, скажімо, довідатись, чому тим «любомудрим постмодерністам» (Г. Грабовичу) і «дослідницям сексу» (О. Забужко) — наче китайському імператорові з відомої казки, якому подарували штучного солов’я — раптом закортіло послухати механічне «клюк-клюк-клюк» тієї солодкоголосої пташки. Чим не сподобався їм «живий» співець, який, не пам’ятаючи зла, таки прилетів наприкінці до свого вмираючого пана?
Скоріше за все, суть питання полягає у сенсі і статусі сьогоднішньої теоретичної роботи. Сучасна філологія як наука перетворюється на літературне краєзнавство, а в літературних дослідженнях панує дух провінційного педвузівського еклектизму, прикрашений, як правило, номенклятурним жовто-блакитним пір’ям, що часом стирчить із найнесподіваніших місць: від індіянського епосу до пригод Робінзона Крузо. Дослідник насправді цурається «теорії», уникаючи широких предметних узагальнень і типологічних співставлень. Через це наше літературознавство являє собою своєрідну кашу із залишків етнографічної історії літератури, простеження мотивів, біографічної обумовлености творів та інших рутинних способів опису історико-літературного «тьох-тьох-тьох». У цій еклектиці глухнули і глухнуть літературознавчі голоси колишніх і теперішніх «відступників»: І. Костецького і Г. Шевельова, І. Качуровського і В. Домонтовича, не кажучи вже про Г. Грабовича та О. Забужко.