У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Отже, вищезгадані проблематичні питання щодо «футуризму» й «фашизму» висвітлюють, хоч як дивно, одразу декілька позицій у справі української поезії. Причому достеменно «справі», оскільки «пойео» з італійської — «робити», «уміти будувати».
Як на думку критики вже нинішнього часу, втішає дедалі інтенсивніший прихід у літературу народжених у містах, і цей симптоматичний процес триває не від сьогодні (бо ж традиційним, звичайним для нашої культури було сільське походження її творців). Згадується це не для того, щоби пройтися полегшено звиклими стежками аналогій, а щоб багато в чому для самих себе пізнати зовсім інше явище на ймення ну хоч би й «Червона Фіра» — харківське поезомалярське футуристичне угруповання 1990-их років, чиїм учителем, зокрема, був колишній поплічник М. Семенка, харківський поет-філософ В. Гаряїв.
Критика згаданих «незалежних» часів — наче одіозна критика 1920—30-их — вважала, що в шуканнях неофітів важить те, як принципово вони «одгетькуються» від т. зв. фолкльорно-пісенних традицій нашої поезії, занапащених профанацією, і пристають натомість до інших. Скажімо, до переосмислення досвіду футуристів. Так, на презентації «Червоної Фіри» в грудні 1992-го року декламувалась цитата з «Вальдшнепів» М. Хвильового: «— А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтеліґенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати „по-катеринячи“, бунтувати „по-гайдамачому“ — безглуздо та безцільно — й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: „а ти, Матюшо, все-таки талант“. Саме цей іконописний „батько Тарас“ і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує ролю тільки тормоза».
На відстані наслідуючи патос 1920-их, «незалежного» 2004-го року вже колишній лідер відгримілої «Червоної Фіри» С. Жадан у передмові до збірки новітньої харківської поезії так само задерикувато значить: «Що в цій антології найкраще? Найкраще в ній те, що в цій харківській антології немає жадної згадки про пам’ятник Шевченку, жадної згадки про Сковороду, про будинок „Слово“, будинок Блакитного, могилу Хвильового та інші ритуально-похоронні місця». До речі, щодо поезій самого С. Жадана, то доречною буде згадка його кумира М. Семенка, котрий значив у 1914-му році: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я ввесь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!
…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого „Кобзаря“ й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі „ідеї“, й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що там, де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого „Кобзаря“, від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є „Рада“. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отеє пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отеє тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого „щирого“ українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отеє все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування.