У задзеркаллі 1910—1930-их років

Звісно, можна пробачити природне почуття страху при усвідомленні «страшних» перспектив знищення колишніх непохитних ідолів, чиї імена забирали для своїх гасел численні анархічні осередки Минувшини у 1920—30-их роках. Принаймні останнім часом, за якихось два десятки років, всі звикли до тих «перевбирань», «перевиборів» та інших патологічних явищ в усіх сферах нашого існування. Придивились було як до досвіду світової олігархії, так і до наслідків творчих експериментів тієї останньої: постання і розвал більшовицьких осередків світу. Отже, виходячи з логічних висновків, зроблених на підставі досвіду минулих поколінь, мусимо філософськи осмислювати «страшну» втрату тих колишніх ідолів.

Отже, глибинними чинниками, що несамохіть впливали на дезорієнтовану «революційну» масу 1920-их років — вже після загибелі наших визвольних змагань 1917—20-их років — зокрема в масі української інтеліґенції, були ідеї футуризму, і це було перше, до чого, власне, інтеліґенція звернулась після усвідомлення своїх втрат. Пояснюється все це тим, що через певні умови всі наступні пошуки «своєї правди» органічно приводили до розуміння футуризму як чергової стадії на шляху до виборення Нацією власного права на Майбутнє. Це був віднайдений стиль буття, викликаний внутрішніми потребами поступу, а саме: необхідністю відродження власних культурних традицій як міцного підґрунтя національній ідеології. Взагалі футуризм, за А. Тойнбі, являє собою соціяльну форму крайнього відчаю. «Перша спроба втекти від дійсности — це повернутися обличчям до свого Минулого», — зазначає сей британський історик.

На перший позір такі висловлювання не викличуть ніяких заперечень з боку упередженого загалу — тим більш, що негайне «повернення до витоків» і є бажаним для того, хто культурних надбань власного народу просто-таки «не спостерігає». Але мають підступну рацію вже ті «культурники», що, пропонуючи, як це було у 1990-их роках, друкувати сьогодні «хоч би й „Майн Кампф“» А. Гітлера, кажуть про те, що великого розголосу ця подія не набуде. Так, не набуде, але ж викличе зазвичай гістеричну реакцію в «проґресивних» колах, яка й відверне на деякий час загальну увагу від поступу п’ятої колони сіоністсько- московського наповнення!

З іншого боку, мовивши про те, що футуризм являє собою процес свідомого розвитку нації в усіх галузях нашого життя, роздивимось ближче на його «теоретичне» обличчя. У політичному значенні за тим же А. Тойнбі, футуризм закликає до розпуску всіх існуючих об’єднань, партій і сект, ліквідації клясів, а також знищення традиційних установ. З уваги на такі радикальні моменти, творцям майбутньої Загірньої комуни в 1920—30-их роках ніби як мусило ходити про знищення інородного щодо України тоталітарного організму влади, чи не так? «Фашистські» ідеї футуриста Ф. Т. Марінетті щодо надлюдини майбутнього були опозиційно сприйняті російськими футуристами, які влаштували обструкцію італійському гостю, але використали його ідею для втілення власного образу «будетлянина». Хоч, застерігаючи від анархістських «крайнощів» щодо знищення інституту держави, А. Тойнбі доводить, що як «революція умів» таке суспільне перевтілення може статися без будь-яких «зовнішніх» показників руйнації. «Я не відкидаю ідолів, — значив свого часу Ф. Ніцше, — я лише натягаю в їх присутності рукавички».