У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
У царині культури клясичним проявом футуризму, як початку «революції», завжди було проведення Акту Спалення Книг. Цим грішили як російські футуристи, які скидали Пушкіна з корабля історії, так і українські, на кшталт М. Семенка, який, хоч на словах, але «палив свій Кобзар». Згадаймо, як згодом цими ж ідеями був наснажений російський письменник В. Шаламов, який свою першу лекцію з історії літератури збирався розпочати (слідом за відомим лікарем Парацельсом) з розпалювання великого вогнища, де згоріли б усі колишні підручники. До речі, цим самим займався свого часу і засновник китайської універсальної держави імператор Цінь Шихуанзі, і сірійський халіф Омар, і турецький сучасник А. Гітлера, президент Мустафа Кемаль Ататюрк.
При цій розмові саме бажанням «натягти рукавички» охоплений автор сих рядків, доводячи різницю між поданими вище футуристичними ідеалами та сучасними анархістськими теоріями, а також наближенням того першого до українського ґрунту. Знати, що на кожній стадії свого розвитку тим надбанням, як суспільно-політичного, так і соціокультурного наповнення, суспільство завше завдячувало власній інтеліґенції, яка й оперувала теоріями подальшого Розквіту. І тому природно, що, маючи певний проґрес у таких сферах, що забезпечують існування справжнім можновладцям, інтеліґенція «не бачить» подальшого зв’язку між конкретним «споживацьким» поступом і розвитком вже згаданих «інтеліґентських» теорій. Таким чином, цей «прошарок» щоразу просто винищувався — до появи нових футуристичних «бунтарів».
Саме так сталося в Україні 1920—30-их років, де футуризм, як можливу предтечу майбутнього розквіту Нації, було, по суті, зліквідовано лідером офіційної «Нової Ґенерації» М. Семенком, який, занісши бацилю російського «футуризму» в Україну (після свого запізнання з цим рухом на виступах В. Маяковського), повернув футуристичний потяг на марксистські рейки. Починаючи з «літературних дискусій» і духовного плекання ідей націонал-більшовізму, життєва теорія футуризму не набула своєї сили також через те, що залізна рука Москви просто не допустила б існування будь-якої, не номенклятурної «ідеології» державотворчого характеру, крім тих, що були штучно накинуті нею Україні. Проте, навіть на той початковий період виходу фашистських теорій футуризму, в Україні існувало певне коло мистців, котрі звертались до проблеми націоналізму саме під гаслами розбудови «офіційного», культурного футуризму. «Я хочу довести, — вказував свого часу один із містичних „фундаторів“ українського футуризму, — що націоналістичний ухил „митців“ „Нової Ґенерації“ не є випадковим, а виходить із суті футуристичного напрямку в мистецтві, того напрямку, що, як і фашизм, базується в кожній країні виключно на націоналістичних підвалинах». Насправді це писав К. Буревій у червні 1930-го року в статті «Фашизм і футуризм», а в квітні того ж року на процесі проти СВУ— СУМ підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відверто відповів: «Я називаю себе фашистом, розуміючи фашизм, як диктатуру націоналізму».
Соціяльний плакат невідомого художника. 1930 рік
Пізніше, вже перебуваючи під реальною загрозою наступаючих репресій, новітня теорія визвольницького руху набуває своєї сили в письменницьких колах української інтеліґенції. В умовах жорстоких переслідувань з боку офіційної критики, користуючись «езоповою мовою», видатні діячі того часу плекали в своїх теоріях Ідеал майбутньої Держави. І саме в царині культурницького життя тодішньої спільноти і було можливим існування цих тенденцій розвитку Нації. Цей рух не був стихійний, як не було стихійним висування спільнотою своїх провідників: підтвердженням цього лишається хоч би й та послідовність, з якою винищувались кращі націоналістичні сили того часу. Вже на початку 1930-их років диявольське коло почало звужуватись, набирала своєї сили практика опосередкованих арештів та розстрілів членів українського антибільшовицького підпілля. ГПУ не гребувало також методами удаваного «викриття» ворогів, розстрілюючи в червні 1929-го року в Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, як «організатора українського націоналістичного підпілля». Разом з ним було розстріляно ще 8 таких «провідників». Згодом диявольська машина «червоного» терору набула нових обертів вже в колі пролетарських письменників. «Справа в тому, — пояснював це в 1930-му році вищезгаданий містичний „фундатор“ українського футуризму, — що наші фашисти давно вже почали шукати серед радянських письменників того Мойсея, що виведе нашу літературу з московсько-комуністичного полону „на ясні зорі“ українського фашизму».