У задзеркаллі 1910—1930-их років

Втім, не лише за манжети «товариша Шевченка» згодом таки схопили, хоч його крамольні рядки про зраду гетьмана Б. Хмельницького, що посприяв україно-російській «дружбі», а потім ще й «в жидівській хаті похмеливсь» довгий час залишалися культурним раритетом. Проте психотичні інвестиції Т. Шевченко отримав якраз від «футуристичних» нащадків, чи пак закордонних інтерпретаторів, ставши містифікованим супутником постмодернізму.

Отже, одним із перших футуристичний заклик Г. Коляди реставрувати Шевченка «і показати без штанів, як справжню людину» розчув уже в 1990-их роках американський славіст Джордж (Григорій) Грабович. Ну й написав про «оголений» портрет нашого батька Тараса. Слідом стягнули штани з Л. Українки, О. Кобилянської і А. Кримського відповідно українські дослідниці Н. Зборовська, Т. Гундорова і С. Павличко, але пізніше. Насправді ж маскультівські постаті наших гостей з Америки з’явилися на кордоні українського літературознавства не стільки у зв’язку із героїчно-езотеричним образом «засопленого» і «безштанного» Тараса Шевченка, скільки завдяки танталовим зусиллям російських шпигунів-концептуалістів забезпечити будь-якому соціяльному жестові можливість бути мистецтвом. «Слід думати про пляномірно організований культурний експорт», — єднав усіх пролетарів-славистів «російський» формаліст Р. Якобсон у тих же 1920-их. Тобто вчитися переходити кордон задом наперед або з почепленими коров’ячими ратицями.

Загалом збройні сили нашого шевченкознавства завжди передбачали наявність лише однієї захисної стратегії: приберіть-но Шевченка! З грошей. Таким чином, Батьківщина могла спати спокійно, бо кордон був на замку. І тому прикордонне шевченкознавство з людським обличчям залишається найвищим досягненням української науки. Вивчання чужих рецепцій псує колір тієї мармизи. Тут уже нічого не вдієш, і цілком зрозумілою є затятість, з якою обстоюються косметичні ідеали національної ідентичности. На жаль, захисників радянської доктрини сьогодні, окрім воїна-патріота Олександра Сизоненка, майже не залишилось.

Справді, клясичним прикладом просвітянсько-народного шевченкознавства можна вважати програмову статтю «Міфоноші і адвокати» О. Сизоненка, видрукувану свого часу в «Літературній Україні» і присвячену, зокрема, розбору шевченкознавчих праць Г. Грабовича й О. Забужко.