Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Пропонована книга є цікавим, несподіваним поглядом на так званий «радянський» культурний процес 1910—1930-х років XX століття: крізь своєрідне «задзеркалля» офіційної епохи і зсередини — через листування, спогади, щоденникові нотатки. Зокрема, йдеться про взаємовідношення життя й мистецтва, влади й діячів культури, їх роль та місце в умовах радянської ідеології. Видання розраховане на широке коло читачів. Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
До речі, питання щодо «запозиченої» строкатої клясики маніфестів італійських футуристів і «симультанної» книги Б. Сандрара і С. Делоне при розгляді справи російського футуризму 1910—20-их років, звичайно ж, не уникнути. Наприклад, якщо згадати діяльність учасників перших московських і петербурзьких об’єднань поетів і художників, що стали відомими під ім’ям «російських кубофутуристів».
З усієї балаганної каруселі угруповань 1910-х років лише московські «Гилея» з «Ослиным хвостом» та петербурзький «Союз молодежи» називали себе кубофутуристами. Адже футуристична голота зазвичай була на вигадки хитра, і новаторство російських майстрів полягало лише у повній відмові від типографської безликости й поверненні до емоційности рукописної книги. І хто рукописав! В. Маяковський і Д. Бурлюк, Н. Гончарова і М. Ларіонов, В. Татлін і К. Малевич, О. Розанова і А. Екстер: «Шарманкою» Є. Ґуро 1909-го року починаючи і «Помилками смерти» В. Хлєбнікова 1917-го завершуючи. Не минаючи, звичайно ж, ані збірників «Зневага громадської думки», «Сурма марсіян» і «Садок суддів», ані п’ятикутного «Танго з коровами» В. Каменського.
Pathos der Distanz
І смішними стануть герої померлі, як дохлі курчата, поховані дітьми в бонбоньєрках з монпансьє.
Олекса Слісаренко. Царівна останнього
Надія лиш на вас, завзятці юнаки та юначки, лицарі ордену синьо-жовтої рути, бо батьки ваші просрали Україну, сидячи ціле життя навкарачках за червоною клунею партії, ніколи не змінять Радянського Союзу, зрадили Україну навіки!
Юрій Тарнавський. У ра на
…Із зарозумілих просторікувань членів харківського Літературного ярмаркому назагал знати, що український футуризм намагався знайти форми уречевлення всього, що виступало як не-речове, психічне. Але в героїчному часі 1920-их років він ставив щодо цього тільки перші кроки. Мріялося: стануть наші герої колись, як атлети на великому олімпійському стадіоні Майбутнього… Втім, слід зауважити, що навіть ті, що поставили були в ньому ногу, другою завжди намацували бодай подоби компромісу.
«Червона Фіра»: С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук. Харків, 1993 рік
Непрості були ті справи, що переходили у тогочасній літературі «братніх» народів під московський акомпанемент. Посутня була хіба українська критика, що так, між іншим (оскільки, як вважав С. Єфремов, «футуризм бо не до історії письменства належить»), значила про лідера тодішніх ворохобників: «Семенкова поетика взагалі якось раком повзе, коли її порівняєш з поетикою російських футуристів». Але нехай уже риба буде рак: за першість саме в українській футуристичній поезії сперечаються герої «Історії українського письменства» з-під пера згаданого С. Єфремова, а саме — Василіск Гнєдов (зб. «Небо-копи», 1913) та Михайль Семенко (зб. «Дерзання», 1914). Відтак саме за Маяковським «наші футуристи увесь час жорстоко воювали та обкрадали його», не залишає нас у святому спокої критика 1930-го року. Ну й звісно, що в того асенізатора-водовоза російської поезії й шило голило, а наша й бритва не бере…
Саме така характеристика найбільш властива для початків «українського» футуристичного світогляду, чиї першоджерела слід таки шукати в італійському фашизмі, що його виплекав футуризм. Недаремно друкований орган «Пролітфронту», біля якого після розгрому ВАПЛІТЕ купчилися прибічники М. Хвильового, помістив у 3-му числі за 1930 рік статтю під назвою «Фашизм і футуризм», підписану Варварою Жуковою. Автор статті, а саме — К. Буревій (що в силу власної одіозности внаслідок ще й авторства персонажу Едварда Стріхи ховався за неоковирним псевдонімом), полемізує зі статтею Г. Калицького «Українська література в світлі націоналізму», надрукованою в «Розбудові нації» за березень-квітень і травень 1929 року. В статті Варвари Жукової чітко пояснюється, що «Розбудова нації» — це видання Проводу українських націоналістів, що перебуває за кордоном. У такий спосіб під виглядом полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з «Пролітфронту» свідомо інформував про факт існування закордонного центру ОУН. До речі, не дивно, що В. Жуковою розглянуті саме ті числа «Розбудови нації», в яких були надруковані постанови Конгресу українських націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Таким чином, знову під маскою цитат і полеміки — наче за славних часів «Нової Ґенерації» 1927—28 pp. — розвінчаний Стріха-Буревій подавав до відома східноукраїнського читача факт існування націоналістичної організації.
