У задзеркаллі 1910—1930-их років

Теперішнім «захисникам Шевченка» все важче буває захистити поета перш за все від свою власного, тривіяльного потрактування його творчости. Адже нині це потребує зовсім іншого аналітичного апарату, інших уявлень про дисциплінарні антропологічні конструкції, інших теоретико-методологічних ресурсів, якими той самий Сизоненко не володіє й не хоче володіти, мовляв, «про Шевченка і писати, і говорити, і трактувати його творчість треба так само ясно, просто не лукаво, як він сам писав», а решта з того — розвінчування Кобзаря, стратегію якого, уявіть собі, «розробив Аллен Даллес 1945 р. перед останніми залпами Другої світової війни». (А ось В. Висоцький вважав, що «это все придумал Черчиль в восемнадцатом году!»). Тож не дивно, що замість вищеподаних передумов у сучасному літературознавстві розвивається своєрідна цехова цнотливість до зон культурної анемії, а також до постатей, періодів і ситуацій в історії та культурі, які позначені ціннісною ерозією, або етичною, інтелектуальною провокацією. Суха наукова праця дослідника вбиває у ньому філолога, народжуючи натомість ідеологічні суроґати теорії. Щонайменше це обертається повною відсутністю критичного імунітету до «рушників» із «солов’ями» в літературі та мистецтві. Щонайбільше — утвердженням академічних версій походження Шевченкового шовінізму, як теоретичного вакууму, що утворився у шевченкознавстві внаслідок виникнення «офіційних» роз’яснень відносно народження, зокрема, тих же «Гайдамаків» чи «Гонти в Умані».

Усе вищесказане призводить до того, що посеред нинішніх дослідників не виникає жадних суперечок чи дискусій (вірна ознака виродження самої дисципліни чи повної її стаґнації), якщо не вважати за такі цитований тут виступ у «Літературній Україні» О. Сизоненка. Не виникають вони насамперед тому, що навіть будучи винесені поза стіни Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, аніяким чином не утворюють поля для критичної перевірки висунутих гіпотез. Значущість дослідницьких конвенцій у колі сучасного літературознавства виявляється сьогодні настільки важливою, що конститутивною для поважного існування нещасних її представників є процедура не пояснення, а відбору матеріялу, який заміняє і аналізу, й концептуальну інтерпретацію. Мовляв, про Ю. Андруховича із О. Забужко можна в такому тоні — «підганяючи під американський копил, імідж та моду», як значить О. Сизоненко — а про Тараса Шевченка з Лесею Українкою вже ні?