У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Відтак, показова також розбіжність постмодерної думки щодо творчости Т. Шевченка. Зокрема для Бузини його «критична» діяльність в якости дослідника клясичної спадщини — це спосіб виявити її симулятивність, штучність і робленість щодо сьогодення. Мовляв, в опусах на кшталт «Вурдалак Тарас Шевченко» відбудовується реальність образу, вихолощена хрестоматійним трактуванням.
В суті речі, факт оприлюднення памфлету «Вурдалак Тарас Шевченко» зайвий раз довів, що не тільки мова офіційної ідеології, але й промовляння сучасного соціяльного «дна» рівною мірою утворюють реальність. Усі логічні побудови О. Бузини, усі ці «пив чи не пив», «гуляв чи не гуляв» і «любив чи ненавидів», висловлені на адресу Т. Шевченка, постають у словесному і сюжетному мітотворчому потоці як рівноцінні у своїй симулятивности. Що ж до скандального ефекту таких писань, то він досягається за рахунок ніби як органічної взаємодії згаданих дискурсивних уламків, що й утворює парадоксальне «відновлення реальности».
Але не варто забувати, що згадані симуляції стають джерелом моделювання нової, наразі літературознавчої реальности лише за умов усвідомлення їхньої фіктивної, ілюзорної та удаваної природи. Себто за наявности висхідньої «недовіри» до неї, якої не спостерігаємо в реакції наших просвітян. Тоді й усвідомлення ілюзорности всієї теперішньої «бузинятини» (нині це вже мало не академічний термін) стане лише за стартову точку до міркувань. Можливо, при цьому дасться спостерегти, що О. Бузину цікавить не перетворення реальности на симулякр, а зворотний процес — народження реальности з симулякру.
Зрештою, що робить Олесь Бузина? Підкоряючись інерції «космополітичного» дискурсу, він реконструює ритуально-мітологічні комплекси, приховані в культурній підсвідомости постсоцреалізму, і в результаті цього перетворює стандартні сюжетні схеми «житія» літературних святих на прискіпливо-натуралістичне цитування, народжуючи у такий невибагливий спосіб «первісну» реальність. При цьому високе занижується не лише дискредитації ради, а задля набуття інакшої форми шевченкознавства у «низових» смислах.
Наразі важить те, що навіть найрадикальніші варіянти розкладу цілісности в пантеоні української літклясики, як правило, позбавлені самостійного значення і являють собою механізми народження певних «неклясичних» моделей тієї цілісности. Радикальна атака на літукраїнну спільноту, здійснена О. Бузиною у його памфлетних текстах, — це лише складова великого експерименту сучасности, який ґрунтується на ідеології космополітичної концепції і в якому всі ми беремо участь. Зрозуміло, що для розглядуваного тут автора творчість самого Шевченка — лише тло, на якому він зображує власну постать, яка грає ролю «зайвого члена» у такій макабричній конструкції.
Ясна річ, що саму ідею такої стратегії навряд чи варто сприймати серйозно, втім, вона симптоматична для постмодерного мислення в літературознавстві, який у відміні колишніх звичних зв’язків бачить лише шлях до нової неієрархічної цілісности. Але шлях — не завжди дорога. І вищезгаданий концептуальний принцип «зайвого члена» О. Бузини грає лише у тому сенсі, коли, будучи абсолютно безглуздим, він тим самим стимулює й активізує у нашій свідомости те, по відношенню до чого він є зайвим. Тараса Шевченка, скажімо, або сучасне прочитання його текстів.
Загалом страх банальщини в офіційного дослідника заступає сьогодні всі можливі доводи, із фактографічними включно. Теоретична абстиненція при цьому заповнюється жалюгідним компенсаторним «націоналізмом», що не в силі відірватися від солодких марень про історичне призначення Української Літератури, якій судилося увійти в майбутнє чомусь саме великими епічними полотнами. Достоту мало хто зважає на те, що такі речі — наче пісні вищезгаданого живого солов’я, які крають серце китайському імператорові. Вони наповнюють душу тугою за нездійсненим, породжуючи не таке вже й дурне запитання: «А хто ж зробив так, що нашого Кобзаря нині треба захищати?» Невже це самий Ален Далес, як на тому наполягає О. Сизоненко, за допомоги «сановитих власників вілл, гігантських авіаційних та автомобільних заводів, нафтових магнатів та банківських воротил» прирік нашого Ґенія і Пророка на довічний хрестоматійний контекст у літературі, звідки бачиться один вихід — не відродження, а реанімація «історичного тіла»?