Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Байдужість деяких поховальних бригад могла доходити до жорстокості. Свідки подій з різних куточків України розповідають схожі історії про те, що надто ослаблених людей ховали живцем. «Були випадки, коли вони ховали напівживих людей: “Добрі люди, залиште мене. Я ще живий!”, — намагався кричати “померлий”. “Чорт забирай! Ти хочеш, щоб ми за тобою ще раз їхали?” — відповідали трупарі».[956] Друга така бригада теж збирала ще живих людей, і при цьому стверджувала, що наступного дня вони працюватимуть на іншій вулиці, тому можуть забрати ці тіла зараз, щоб отримати «плату» за кожен «труп» і отримати більше хліба.[957] Такі збирачі тіл вважали, що не так важливо, як саме заповнювати викопані ями: «Людей часом ще живими кидали в траншеї, навіть не дострілювали, економили патрони, тягнули до ями живих».[958] Траплялося, що й родини тих, хто помирав, інколи поводилися з ними жорстоко. Одна літня жінка захворіла і втратила свідомість. «Коли вона впала в напівсонний стан, всі вдома думали, що вона мертва. Коли приїхали її забрати, вони помітили, що вона все ще дихала, але вирішили все рівно забрати. Вони [гробарі] сказали, що бабуся все одно помре. Ніхто не шкодував і не почувався винним».[959]
Декому, однак, вдавалося втекти. Денис Лебідь описав, як його самого кинули до колективної могили. Він намагався вибратись, але зрозумів, що надто слабкий. Сидів і чекав смерті, або що на нього впаде інше тіло. Врешті-решт його врятував тракторист, який приїхав, щоб завалити яму землею.[960] Цей випадок нагадує історію жінки, котру теж випадково врятували з ями мертвих, куди її скинув гробар: «Зайчук Килина йшла через цвинтар, почула стогін і допомогла нещасній вилізти. І та жінка прожила ще 24 роки».[961] Схожі історії можна почути у Черкаській, Київській, Житомирській, Вінницькій та інших областях.[962]
Той, хто коли-небудь був свідком таких подій — або, ще гірше, пережив це, — ніколи цього не забував: «Мене все це так сильно налякало, що я кілька днів не міг розмовляти. Мені снилися мертві люди. І я постійно кричав...».[963]
Жах, виснаження, нелюдська байдужість до життя, постійне нагнітання ненависті засобами пропаганди наклали свій відбиток на людей. У поєднанні з абсолютною відсутністю їжі вони породили в українському селі дуже рідкісну форму божевілля: наприкінці весни й на початку літа набув поширення канібалізм. Утім, його існування не було таємницею ні для Харкова, ні для Москви.[964]
Багато селян, що пережили голод, стали свідками канібалізму або (що відбувалося ще частіше) некрофагії, тобто споживання трупів людей, які померли від голоду. Хоча такі випадки були не поодинокі, їх ніколи не вважали «нормальними». Незважаючи на твердження працівника МТС про те, що люди не реагували на людоїдство, все ж до цього явища рідко ставилися байдуже. Спогади про канібалізм часто поділяють на опосередковані, тобто почуті випадки в інших селах і місцях, і на спогади безпосередніх свідків канібалізму. Перші, віддалені в просторі й часі, деколи описують канібалізм як «щось звичайне». Через десять років після голоду один чоловік, мандруючи окупованою нацистами Україною, заявив, що зустрічав «чоловіків та жінок, які відкрито розказували, що їли людей... населення сприймало подібні випадки як результат крайньої потреби, не осуджуючи їх».[965] У доповіді голови ДПУ у Київській області своєму вищому керівництву також вказано на те, що канібалізм став «звичкою». В уражених канібалізмом селах «з кожним днем зміцнюється думка, що можна вживати в їжу людське м’ясо. Ця думка поширюється особливо серед голодних та опухлих дітей».[966]
Інакше про людоїдство згадують ті, хто насправді на власні очі бачив випадки канібалізму. І спогади, і документи того часу підтверджують, що канібалізм викливав шок та жах, і такі історії закінчувалися втручанням міліції або сільської ради.
Лариса Венжик із Київської області згадувала, що спочатку ходили лише чутки про те, що «кудись зникають діти, що “очманілі” батьки їдять своїх дітей. Виявилось, що це не чутки, а страшна правда». На її вулиці зникли дві дівчинки, з якими вона товаришувала. Їх шестирічний брат Міша втік із дому. Він блукав по селу, просив милостиню і крав. Коли його запитали, чому він пішов з дому, він сказав, що боїться: «Батько хоче мене зарізати...». Міліція обшукала будинок, знайшла докази та заарештувала батьків. Їхній син «Міша залишився напризволяще».[967]
956
“Schedule A, vol. 36, Case 333”, Harvard Project on the Soviet Social System, Slavic Division, Widener Library, Harvard University, 25.
957
Свідчення Люби Аріонівни, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 280.
958
Свідчення Марії Євлампіївни Петренко, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 2, 187.
959
Testimony of Stephen С., in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 126–7.
960
Свідчення Дениса Микитовича Лебідя, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 306.
961
Свідчення Федіра Дмитровича Завадського, 33-й: Голод, 268.
962
Свідчення Федіра Дмитровича Завадського, 33-й: Голод, 98, 327–9, 335 і 340, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 1, 401, 427, 454.
963
Testimony of Anna Pylypiuk, in U.S. Congress, Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 111–12.
964
Лист Kociopy та Кагановичу, ЦДАГОУ, 1/20/6276 (1933), 55–60, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 888.
965
Karel Berkhoff, “The Great Famine in Light of the German Invasion and Occupation”, in After the Holodomor: The Enduring Impact of the Great Famine of Ukraine, eds. Andrea Graziosi, Lubomyr Hajda, and Halyna Hryn (Cambridge, MA: Harvard Ukrainian Research Institute), 2014.
966
ЦДАГОУ, 1/20/6274 (1933), 185–90, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 763.
967
Свідчення Лариси Векжик, в кн. Борисенко, упоряд., Свіча пам’яті, 138–9.