Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » История » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:

У книзі «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» (Премія Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів, 2017, Премія Лайонела Гелбера, Премія Даффа Купера, 2018) Енн Епплбом висвітлює історію Голоду 1932–1933 років та події, що цьому передували. На основі архівних документів, щоденників, усних свідчень, мемуарів, досліджень українських та зарубіжних науковців авторка доводить, що штучний голод в радянській Україні та репресії проти української інтелігенції на початку 1930-х стали складовими єдиного наміру Сталіна та його поплічників. Більшовицькі лідери добре пам’ятали, як майже втратили Україну в 1917–1920 роках. Коли з масовими виступами українських селян проти колективізації ця загроза виникла знову, комуністична влада вдалася до політики творення голоду, яка забрала життя майже чотирьох мільйонів людей. Проте, як зазначає Епплбом, в історичній перспективі Сталін програв війну проти України, котра врешті виборола незалежність. І хоча «Червоний голод» написано не у відповідь на сучасні події, розуміння причин, механізму та наслідків Голодомору можуть багато чого прояснити в нинішніх українсько-російських відносинах і трактуваннях спільного радянського минулого.
1 ... 127 128 129 130 131 132 133 134 135 ... 191
Перейти на страницу:

Байдужість деяких поховальних бригад могла доходити до жорстокості. Свідки подій з різних куточків України розповідають схожі історії про те, що надто ослаблених людей ховали живцем. «Були випадки, коли вони ховали напівживих людей: “Добрі люди, залиште мене. Я ще живий!”, — намагався кричати “померлий”. “Чорт забирай! Ти хочеш, щоб ми за тобою ще раз їхали?” — відповідали трупарі».[956] Друга така бригада теж збирала ще живих людей, і при цьому стверджувала, що наступного дня вони працюватимуть на іншій вулиці, тому можуть забрати ці тіла зараз, щоб отримати «плату» за кожен «труп» і отримати більше хліба.[957] Такі збирачі тіл вважали, що не так важливо, як саме заповнювати викопані ями: «Людей часом ще живими кидали в траншеї, навіть не дострілювали, економили патрони, тягнули до ями живих».[958] Траплялося, що й родини тих, хто помирав, інколи поводилися з ними жорстоко. Одна літня жінка захворіла і втратила свідомість. «Коли вона впала в напівсонний стан, всі вдома думали, що вона мертва. Коли приїхали її забрати, вони помітили, що вона все ще дихала, але вирішили все рівно забрати. Вони [гробарі] сказали, що бабуся все одно помре. Ніхто не шкодував і не почувався винним».[959]

Декому, однак, вдавалося втекти. Денис Лебідь описав, як його самого кинули до колективної могили. Він намагався вибратись, але зрозумів, що надто слабкий. Сидів і чекав смерті, або що на нього впаде інше тіло. Врешті-решт його врятував тракторист, який приїхав, щоб завалити яму землею.[960] Цей випадок нагадує історію жінки, котру теж випадково врятували з ями мертвих, куди її скинув гробар: «Зайчук Килина йшла через цвинтар, почула стогін і допомогла нещасній вилізти. І та жінка прожила ще 24 роки».[961] Схожі історії можна почути у Черкаській, Київській, Житомирській, Вінницькій та інших областях.[962]

Той, хто коли-небудь був свідком таких подій — або, ще гірше, пережив це, — ніколи цього не забував: «Мене все це так сильно налякало, що я кілька днів не міг розмовляти. Мені снилися мертві люди. І я постійно кричав...».[963]

Жах, виснаження, нелюдська байдужість до життя, постійне нагнітання ненависті засобами пропаганди наклали свій відбиток на людей. У поєднанні з абсолютною відсутністю їжі вони породили в українському селі дуже рідкісну форму божевілля: наприкінці весни й на початку літа набув поширення канібалізм. Утім, його існування не було таємницею ні для Харкова, ні для Москви.[964]

Багато селян, що пережили голод, стали свідками канібалізму або (що відбувалося ще частіше) некрофагії, тобто споживання трупів людей, які померли від голоду. Хоча такі випадки були не поодинокі, їх ніколи не вважали «нормальними». Незважаючи на твердження працівника МТС про те, що люди не реагували на людоїдство, все ж до цього явища рідко ставилися байдуже. Спогади про канібалізм часто поділяють на опосередковані, тобто почуті випадки в інших селах і місцях, і на спогади безпосередніх свідків канібалізму. Перші, віддалені в просторі й часі, деколи описують канібалізм як «щось звичайне». Через десять років після голоду один чоловік, мандруючи окупованою нацистами Україною, заявив, що зустрічав «чоловіків та жінок, які відкрито розказували, що їли людей... населення сприймало подібні випадки як результат крайньої потреби, не осуджуючи їх».[965] У доповіді голови ДПУ у Київській області своєму вищому керівництву також вказано на те, що канібалізм став «звичкою». В уражених канібалізмом селах «з кожним днем зміцнюється думка, що можна вживати в їжу людське м’ясо. Ця думка поширюється особливо серед голодних та опухлих дітей».[966]

Інакше про людоїдство згадують ті, хто насправді на власні очі бачив випадки канібалізму. І спогади, і документи того часу підтверджують, що канібалізм викливав шок та жах, і такі історії закінчувалися втручанням міліції або сільської ради.

Лариса Венжик із Київської області згадувала, що спочатку ходили лише чутки про те, що «кудись зникають діти, що “очманілі” батьки їдять своїх дітей. Виявилось, що це не чутки, а страшна правда». На її вулиці зникли дві дівчинки, з якими вона товаришувала. Їх шестирічний брат Міша втік із дому. Він блукав по селу, просив милостиню і крав. Коли його запитали, чому він пішов з дому, він сказав, що боїться: «Батько хоче мене зарізати...». Міліція обшукала будинок, знайшла докази та заарештувала батьків. Їхній син «Міша залишився напризволяще».[967]

вернуться

956

“Schedule A, vol. 36, Case 333”, Harvard Project on the Soviet Social System, Slavic Division, Widener Library, Harvard University, 25.

вернуться

957

Свідчення Люби Аріонівни, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 280.

вернуться

958

Свідчення Марії Євлампіївни Петренко, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 2, 187.

вернуться

959

Testimony of Stephen С., in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 126–7.

вернуться

960

Свідчення Дениса Микитовича Лебідя, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 306.

вернуться

961

Свідчення Федіра Дмитровича Завадського, 33-й: Голод, 268.

вернуться

962

Свідчення Федіра Дмитровича Завадського, 33-й: Голод, 98, 327–9, 335 і 340, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 1, 401, 427, 454.

вернуться

963

Testimony of Anna Pylypiuk, in U.S. Congress, Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 111–12.

вернуться

964

Лист Kociopy та Кагановичу, ЦДАГОУ, 1/20/6276 (1933), 55–60, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 888.

вернуться

965

Karel Berkhoff, “The Great Famine in Light of the German Invasion and Occupation”, in After the Holodomor: The Enduring Impact of the Great Famine of Ukraine, eds. Andrea Graziosi, Lubomyr Hajda, and Halyna Hryn (Cambridge, MA: Harvard Ukrainian Research Institute), 2014.

вернуться

966

ЦДАГОУ, 1/20/6274 (1933), 185–90, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 763.

вернуться

967

Свідчення Лариси Векжик, в кн. Борисенко, упоряд., Свіча пам’яті, 138–9.

1 ... 127 128 129 130 131 132 133 134 135 ... 191
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)