Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Ті, в кого корови не було, змушені були покладатися на інших. Випадкові прояви доброти рятували окремих людей, рівно ж як і любов та родинні зв’язки, котрі попри голод, залишалися сильними. У Полтавській області Софія Заливча з братом і сестрою пішли працювати в колгосп на поденну роботу. Як оплату вони отримували ріденький суп і 200 грамів хліба на день. Вони з’їдали суп і ховали хліб. Кожні вихідні один із них ходив додому — там їх чекало семеро братів та сестер — і ділили черствий хліб між малечею. Троє з десяти дітей померли від голоду, але решта вижила завдяки хлібу та супу.[1011]

Інші діти вижили за допомогою сусідів або родичів. «У той час моя двоюрідна тітка з чоловіком виїжджали до Харкова на роботу і забрали мене і сестричку Валю з собою... завдяки цьому ми вижили», — згадував один чоловік. «І до цього часу з вдячністю і теплотою згадую тітку Марфу, яка врятувала мене в ті голодні роки», — сказав інший свідок.[1012] Також могли допомагати й родичі за межами України. Сестра Анатолія Боканя, що переїхала на Урал, відправила додому п’ять кілограмів борошна. У супровідному листі вона написала, що на Уралі не було голоду і не всі там навіть могли повірити, що в Україні такий голод. Борошна не вистачило, щоб урятувати матір Анатолія, але воно допомогло вижити йому.[1013]

Існують дивовижні свідчення про те, як деякі українські селяни отримували допомогу від своїх єврейських сусідів: знову ж таки, більшість євреїв не мали землі й не обробляли її, тому їх не зачепили хлібозаготівлі, якщо вони не проживали в селах, занесених на «чорні дошки». Марія Гавриш з Вінницької області згадувала, як вся її родина «попухли з голоду, лежали, мали вмерти», коли до них навідалась сусідка-єврейка («їх не трогали, в них не було землі»). Жінка зайшла, подивилася, вийшла і повернулася: «Дала нам всім по чуточці горілки, мамі півчарки, потім по кусінчеку хліба». Приготувала поїсти і малими порціями нагодувала всю родину: «Отак вона нас спасла».[1014] Під час зростання ненависті та недовіри до усіх цей вчинок був напрочуд разючим.

Незважаючи на заборону залишати села та заборону колгоспної торгівлі, українські селяни (як вже було згадано) робили й те, й інше. Вони проривалися через кордони й проповзали під огорожами, щоб потрапити до міста й роздобути їжу. Вони намагалися проникнути до заводських містечок і промислових підприємств. Вони прослизали до шахтарських селищ Донбасу, де були потрібні робітники, і роботодавці заплющували на це очі. Вони нишпорили поблизу фабрик і перебирали відходи, які могли бути їстівними: наприклад, жом на спиртових заводах. Або відшукували у відходах те, що можна було продати. Артур Кестлер, угорсько-британський письменник, а тоді ідейний комуніст і німецький журналіст, залишив характерний опис ринку в Харкові в 1933 році: