Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

У розгорнутому звіті, надісланому Кагановичу та Косіору в червні 1933 року, партійний чиновник, який працював в МТС у Кам’янському районі, повідомив, що в його районі тисячі людей помирають від голоду. Він наводив численні приклади, коли люди вмирали на полях під час роботи, дорогою додому, а деякі взагалі не могли вийти з хати. Водночас також відзначив, що зростає байдужість: «Характерно, що народ притупів, абсолютно ні на смертність, ні на людоїдство не реагує».[931]

Невдовзі байдужість поширилася і на ставлення до смерті. Зазвичай українські похорони поєднували церковні та народні традиції, передбачали хор, поминки, співи псалмів, читання Біблії, іноді професійних плакальників. Зараз усі ці обряди були заборонені.[932] Ніхто не мав більше сил копати могилу, проводити обряд або виконувати музику. Релігійні ритуали зникли разом із церквами та священиками. Для суспільства, яке високо цінувало свої обряди, неможливість забезпечити належне прощання з мертвими стала ще одним джерелом травми. «Не було похорон, — згадувала Катерина Марченко, — не було священиків, панахид, сліз. Не було сил плакати».[933]

Одна жінка згадувала, як її дідуся поховали без домовини. Його закопали в одній ямі разом із сусідкою та її двома синами: «... Не заридали над ним його чотири дочки, не заплакали чотири сини, не заспівали йому по-християнському «Вічная пам’ять».[934] Інший чоловік пригадав, як його друзі «нагодували» свого батька, котрий помирав: «Ми, діти, пішли у поле у 1933 році і шукали померзлу картоплю. Принесли ті картоплини додому і зробили з них “дируни”... Одного разу я прийшов до своїх товаришів, які чекали на свої млинці [будуть готові]. Їх батько лежав на лаві, весь розпухлий і не міг встати. Він попросив дітей дати йому лише один млинець, а ті йому відмовили: “Іди сам шукай картоплю!” — відповіли вони. Чоловік помер того ж вечора».[935]

Інший хлопчик згадував про свою цілковиту безпорадність: