Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

У містах, де влада все-таки прагнула приховати жах, який відбувався на селі, вночі тіла з вулиць прибирали й таємно ховали. Наприклад, у Харкові з лютого по червень 1933 року ДПУ зафіксувало, що було поховано 2 785 трупів.[945] Під час Великого терору 1937–1938 років секретність таких поховань стала ще суворішою. Братські могили жертв голоду приховували й ніяк не позначали, стало навіть небезпечно знати, де вони знаходяться. У 1938 році всіх співробітників Лук’янівського кладовища в Києві заарештували, допитали та розстріляли як контрреволюційних повстанців. Цілком можливо, що так вчинили, щоб приховати все те, що вони знали.[946]

У містечках і селах місцеві чиновники організовували команди для збору трупів. Іноді ці команди складалися з комсомольців.[947] Наприкінці весни 1933 року деякі солдати, відряджені з інших міст, наказували місцевим допомагати ховати померлих і тримати язик за зубами.[948] Гробокопачами призначали й тих, у кого ще залишалося достатньо сил та здоров’я, і вони готові були працювати за їжу. Зокрема, одна жінка розповідала, що робота збирачем померлих допомогла їй вижити: щодня вона отримувала половину хлібини та оселедець.[949] Інші свідки згадували, що таким бригадам видавали хліб у обмін на трупи: «Як умре за день чоловік сорок, то в них добрий заробіток».[950] Часто, особливо в таких містах, як Київ та Харків, ці команди працювали вночі, адже так було легше приховати масштаби їхніх робіт.[951]

Масові поховання, організовані поспіхом, відбувалися взагалі без будь-якого церемоніалу. «Людей хоронили без трун, просто скидали в ями і загрібали землею», — згадувала одна очевидиця голоду.[952] Інколи призначені гробарі викопували могилу на місці, де лежав труп, навіть не намагаючись ідентифікувати особу або позначити місце: «Горбик швидко зникав після дощів, заростав травою, слідів ніяких не зоставалося».[953] Бабуся одного з тих, хто вижив, у команді разом з односельцями збирала мертвих і клала на віз. Якщо над хатою літали ворони, то це означало, що там були мертві. Людей, котрі ще залишались живими, «витягали ближче до дверей, щоб легше потім було їх вивозити».[954] Масових місць поховань часто ніяк не позначали. Через роки наступні покоління більше не могли їх знайти.[955]