Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
На залізничних станціях, коліях та дорогах також почали нагромаджуватися трупи. Селяни, які намагалися втекти, помирали там, де вони сиділи або стояли, а потім їх «збирали, як дрова, і вивозили».[940] У березні 1933 року одна з очевидиць голоду їхала з родиною через спустошену голодом Полтавщину. Ця подорож запам’яталась їй на все життя. Вздовж дороги лежали, а іноді сиділи мертві люди: «Візник наш вставав, відривав шмат ряднини, що була на возі, підходив до людей і прикривав їм обличчя».[941]
Для інших померлі на дорогах стали повсякденністю. Олександр Гончаренко під час голоду працював залізничником. Він відтворив у пам’яті, як ішов на роботу, «то по дорозі, на залізній дорозі я мав якихсь два, три трупи кожний день. Ішов, переступав, у мене відібрали всяку совість, всяку душу, всі почуття відібрали. Я іду, через ті трупи переступаю — мені абсолютно, так як через дерево. [Ось що] голод зробить з людини...».[942] Петро Мостовий згадував, що жебраки, які приходили до його села, були схожі на «примари», сідали біля доріг або під тин, і помирали: «Ніхто їх не ховав, свого горя вистачало». І найжахливіше в цьому видиві — здичавілі коти і собаки гризли ці тіла. У той час Мостовий боявся йти на хутір, де всі мешканці померли, і не зосталося нікого, хто б їх поховав. Протягом багатьох тижнів трупи так і залишались у хатах і хлівах.[943] Результатом стала епідемія тифу та інших хвороб.[944]
У містах, де влада все-таки прагнула приховати жах, який відбувався на селі, вночі тіла з вулиць прибирали й таємно ховали. Наприклад, у Харкові з лютого по червень 1933 року ДПУ зафіксувало, що було поховано 2 785 трупів.[945] Під час Великого терору 1937–1938 років секретність таких поховань стала ще суворішою. Братські могили жертв голоду приховували й ніяк не позначали, стало навіть небезпечно знати, де вони знаходяться. У 1938 році всіх співробітників Лук’янівського кладовища в Києві заарештували, допитали та розстріляли як контрреволюційних повстанців. Цілком можливо, що так вчинили, щоб приховати все те, що вони знали.[946]
У містечках і селах місцеві чиновники організовували команди для збору трупів. Іноді ці команди складалися з комсомольців.[947] Наприкінці весни 1933 року деякі солдати, відряджені з інших міст, наказували місцевим допомагати ховати померлих і тримати язик за зубами.[948] Гробокопачами призначали й тих, у кого ще залишалося достатньо сил та здоров’я, і вони готові були працювати за їжу. Зокрема, одна жінка розповідала, що робота збирачем померлих допомогла їй вижити: щодня вона отримувала половину хлібини та оселедець.[949] Інші свідки згадували, що таким бригадам видавали хліб у обмін на трупи: «Як умре за день чоловік сорок, то в них добрий заробіток».[950] Часто, особливо в таких містах, як Київ та Харків, ці команди працювали вночі, адже так було легше приховати масштаби їхніх робіт.[951]
Масові поховання, організовані поспіхом, відбувалися взагалі без будь-якого церемоніалу. «Людей хоронили без трун, просто скидали в ями і загрібали землею», — згадувала одна очевидиця голоду.[952] Інколи призначені гробарі викопували могилу на місці, де лежав труп, навіть не намагаючись ідентифікувати особу або позначити місце: «Горбик швидко зникав після дощів, заростав травою, слідів ніяких не зоставалося».[953] Бабуся одного з тих, хто вижив, у команді разом з односельцями збирала мертвих і клала на віз. Якщо над хатою літали ворони, то це означало, що там були мертві. Людей, котрі ще залишались живими, «витягали ближче до дверей, щоб легше потім було їх вивозити».[954] Масових місць поховань часто ніяк не позначали. Через роки наступні покоління більше не могли їх знайти.[955]
940
Свідчення M. Баркова, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 1, 108.
941
Свідчення Лариси Василівни Васильченко, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 477–8.
942
Testimony of Oleksandr Honcharenko, in U.S. Congress and Commission on the Ukraine Famine. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: Second Interim Report, 332–3.
943
Свідчення Петра Кузьмича Мостового, в кн. Коваленко, Маняк, упо-ряд., 33-й: Голод, 495.
944
Нолл, Трансформація громадянського суспільства, 183.
945
Олег Бажан та Вадим Золотарьов, “Конвеєр смерті в часи ‘Великого терору’ в Україні: технологія розстрілів, виконавці, місця поховань”, Краєзнавство 1 (2014), 192.
946
Конвеєр смерті в часи ‘Великого терору’ в Україні, 193–4.
947
Testimony of Varvara Dibert, in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 73.
948
Свідчення Леоніда А., 33-й: Голод, 132–3.
949
Свідчення жінки (ім’я приховане), в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 508.
950
Свідчення Миколи Яковича Пішого, 33-й: Голод, 266.
951
Testimony of Larysa Donchuk, in U.S. Congress and Commission on the Ukraine Famine. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: Second Interim Report, 138.
952
Свідчення Олександри Михайлівни Крикур (дівоче — Резніченко), в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 524.
953
Свідчення Івана Павловича Васяновича, 33-й: Голод, 551–3.
954
Свідчення Віри Прокопівни Кадюк, 33-й: Голод, 346.
955
Daria Mattingly, “Oral History Project of the School Students of Tororyshche”, 2007, з особистого архіву дослідниці.