Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Інколи самосуд вчиняли цілими групами. У колгоспі «Нова спілка» в П’ятихатському районі Дніпропетровської області натовп, спільно з головою колгоспу, ветеринаром, рільником і рахівником, забили колгоспника до смерті за вкрадений глечик молока й кілька коржиків.[919] Коли косарі з сусіднього села вкрали вівцю з колгоспу в селі Рашкова Слобода Ріпкинського району Чернігівської області, голова колгоспу з Рашкової Слободи влаштував за ними погоню й розстріляв у полі чотирьох чоловік. Микола Опана-сенко, тоді ще дитина, бачив кров розстріляних на стоптаному молодому житі. Пізніше він зауважив: «Але постає гірке питання: хто вселив у душі мужиків лютість звірів, щоб отак нещадно розправлятись з людьми?»[920]
Під час самосудів жертв, бувало, катували. У Вінницькій області натовп утримував у хліві жінку (котру підозрювали в крадіжці) протягом двох днів без їжі та води, перш ніж поховати її живцем. В іншому районі Вінницької області дванадцятирічну дівчину Марію Сокурко вбили за крадіжку цибулі. У Київській області голова сільради «заарештував» двох дівчат-підлітків, звинувачених у крадіжці. Він обпікав їхні руки сірниками, колов голками і так люто бив, що одна із них померла, а іншу госпіталізували.[921] Така поведінка була настільки звичним явищем, що в червні 1933 року український уряд наказав прокурорам запобігати «самосудам» через відкриті суди над злочинцями. У червні та липні в Україні відбулися десятки невеликих «показових судових засідань», однак про самосуди по всій Україні повідомлятимуть і в 1934 році, і навіть у 1935.[922]
«Тваринна жорстокість» інколи призводила до страшних наслідків. Голод стрімко спричинив різного роду божевілля — галюцинації, психози, депресію. Жінка, шестеро дітей якої загинули всього за три дні в травні 1933 року, збожеволіла, розплела коси, ходила по селу і казала всім, що «червона мітла» забрала її сім’ю.[923] Одна зі свідків голоду згадала жахливу історію односельчанки Варвари, яка залишилася сама з двома дітьми. На початку 1933 року Варвара виміняла в місті увесь одяг, який у неї залишився, на хліб. Опухла, вона ледве дійшла додому — їй додавала сили «велика гарна хлібина», якою вона сподівалася нагодувати дітей. Однак, коли Варвара вже вдома розрізала хліб, то почала несамовито кричати: всередині хлібини був запечений мішок — а це означало, що знову нема чого їсти. Варвара почала реготати, вхопила ножа і встромила його в сина; а її дочка змогла втекти.[924]
З часом усі ці емоції вгамувалися — їх замінила цілковита байдужість. Рано чи пізно, голод перетворив усіх на апатичних, млявих, нездатних рухатись або думати людей. Вони сиділи або лежали на призьбі, біля дороги, на лавах у своїх хатах — і не ворушилися. Микола Просковченко, який пережив голод в Одеській області, згадував, як колись гомінливі, живі села притихли: «Скрізь була дивовижна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився... Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Навіть відчувалась якась “заздрість” до померлих».[925] Навесні 1933 року Олександра Радченко серед ночі написала в своєму щоденнику: «Вже третя година ранку. Сьогодні 28 квітня. Не сплю... Останні дні страшенна апатія...».[926]
«Нікого не шкода, нічого не хочеться, — згадувала Галина Буданцева. — Нічого не хочеться, навіть їсти вже не так хочеться. Поки є сили, людина безцільно тиняється по двору, по вулиці. Потім ходити не хочеться і сили вже немає. Лягаєш і ждеш смерті». Галині вдалося вижити, її забрав до себе дядько. Однак сестра Таня померла дорогою до дядькового села.[927]
Петро Григоренко, у той час студент військової академії, став свідком цієї байдужості, коли в грудні 1931 року отримав дивного листа від мачухи, в якому вона натякала на погане здоров’я його батька. Занепокоєний, Петро повернувся до села. Там він побачив, що його батько, фанатичний прихильник колективізації, тепер голодував. Петро зайшов в управу місцевого колгоспу, щоб взяти підводу і вивезти батьків:
919
Романець, “Боротьба з самосудами в українському селі”, 188; ДАДО (Дніпро), 19/1/1494 (1933), 109.
920
Свідчення Миколи Івановича Опанасенка, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 526.
921
Романець, “Боротьба з самосудами в українському селі”, 189; ДАДО (Дніпро), 1520/3/37 (1933), 104.
922
Романець, “Боротьба з самосудами в Українському селі”, 190; ДАДО (Дніпро), 1520/3/35 (1933), 4, ЦДАГОУ 1/20/6580 (1934), 107; 1/20/6777 (1935), 113.
923
Свідчення Марти Павлівни Гончарук, в кн. Коваленко, Маняк, упо-ряд., 33-й: Голод, 29.
924
Свідчення Ольги Кочеркевич, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 1, 651–2.
925
Свідчення Миколи Романовича Просковченка, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 3, 128.
926
Diary of Oleksandra Radchenko, in Bohdan Klid and Alexander J. Motyl, The Holodomor Reader: A Sourcebook on the Famine of 1932–33 in Ukraine (Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2012), 182.
927
Свідчення Галини Кирилівни Буданцевої (дівоче — Півень), в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 485.