Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Поліція також заарештувала чоловіка в селі Марії Давиденко в Сумській області. Після смерті дружини він збожеволів від голоду і спочатку з’їв свою дочку, а потім і сина. Сусід помітив, що батько менше опухлий від голоду, ніж інші, й запитав його про це. Чоловік відповів: «Я дітей своїх поїв... І тебе, єслі будеш багато балакать, з’їм». Сусід з криком вибіг з його хати, а чоловіка забрала міліція, пізніше його засудили на вісім років ув’язнення.[968]
У селі Заливанщині Вінницької області переповідали історію жінки, яка вбила власну дитину. Вона сама розповіла про це: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: “Що ти будеш, мамо, робити?” — “Нічого, нічого”». Але її сусід, через вікно побачив, що жінка щось смажила. Її засудили до трьох років позбавлення волі, але врешті-решт вона повернулася додому і вийшла заміж за чоловіка з іншого села. Коли ця жінка «призналася чоловікові, він не захотів її знати».[969] Це тавро залишилося з нею на роки.
Микола Москаленко також згадував про той жах, який пережила його родина, дізнавшись про зникнення сусідських дітей. Про це він розповів своїй матері, і вона привела чоловіка з сільської ради, щоб разом розпитати сусідку: «Зайшовши до хати, ми запитали де її діти. Вона сказала, що померли і поховала їх на полі. Він пішов на поле, але нічого не знайшов. Почавши пошук, знайшли дома дітей. Вони були порубані і складені в бочку. У неї запитали, чому вона це зробила, а вона відповіла, що діти все рівно не виживуть, а так хоч вона залишиться».[970]
Такі розповіді швидко набирали розголосу й посилювали відчуття небезпеки. Навіть у містах люди переповідали історії про дітей, на яких полювали, як на їжу. Італійський консул Серджо Ґраденіґо повідомив, що в Харкові всі батьки постійно особисто водили своїх дітей до школи та всюди їх супроводжували, побоюючись, що голодні люди будуть на них полювати: «На дітей функціонерів партії та ГПУ полюють особливо, бо вони краще вдягнені... Майже завжди йдеться про крадіжки, до яких, подейкують, треба додати також дедалі жвавішу торгівлю людським м’ясом».[971]
Українська влада добре знала про численні випадки людоїдства: повідомлення міліції були досить докладними. Очільник ДПУ УСРР Балицький доклав особливих зусиль проти поширення цієї інформації. Він застеріг своїх підлеглих, щоб вони не надсилали занадто багато даних про голод у письмовій формі: «Надавати інформацію про проблеми з харчуванням виключно першим секретарям обласних комітетів партії і лише в усній формі... Для запобігання можливості поширення чуток серед чиновників у разі циркулювання між ними повідомлень у письмовому вигляді...».[972]
А проте, ДПУ, міліція та інші місцеві чиновники вели записи. Один зі звітів міліції з Київської області, датований квітнем 1933 року, починався дуже красномовно: «Небувалий випадок людоїдства маємо по району ім. Петровського на Київщині»:
Куркулька 50 років, розкуркулена [з] с. Зеленки Богуславського району, що переховувалася в 1932 р. на Кубані, повернулася на батьківщину разом з дочкою (дорослою). На шляху з Городищенської станції до Корсуня заманила і зарізала перехожого 12-річного хлопчика. Нутрощі та інші частини тіла склала в мішок. У с. Городище гр. Шерстюк, мешканець цього містечка, пустив жінок переночувати. В обманний спосіб видаючи м’ясо хлопчика за м’ясо теляти, стара дала зварити та посмажити печінку і серце родині гр. Шерстюка, нагодувала його сім’ю, і самі їли. Вночі гр. Шерстюк, маючи намір скористатися частиною м’яса, яке було в мішку старої, виявив порублене тіло хлопчика. Злочинці заарештовані.[973]
Окрім психологічного шоку, багато доповідей також містять занепокоєння посадовців, що поширення інформації про подібні випадки може вплинути на політичну ситуацію. Земельне управління в Дніпропетровській області отримало донесення про те, як колгоспник Іван Дудник вбив свого сина ударом сокири в чоло. «Сім’я велика, важко жити, ось я і вбив», — заявив чоловік. При цьому в політвідділі МТС підкреслили, що колгоспники під час бригадних зборів прийняли рішення клопотатися про показовий суд у цьому колгоспі та про «застосування до Дудника вищої міри покарання».[974] Також зазначено, що в зв’язку з цими подіями колгоспники взяли на себе зобов’язання пришвидшити темпи посівної.
Схожі події сталися в селі Новоолександрівці Новоукраїнського району Кіровоградської області, де п’ятнадцятирічний хлопець вбив чотирирічну сестру, щоб її з’їсти. Голова районної контрольної комісії робітничо-селянської інспекції повідомив, що інцидент не викликав «жодних нездорових розмов у найближчих колгоспах». А після того, як чиновник «поширив чутку, що вбивця був лікарями визнаним психічно хворим», всі почали вважати хлопця «ненормальним» і лише боялися, що він може повернутися назад.[975] В одному повідомленні ДПУ в Дніпропетровській області зазначено, що чоловіка «соціально небезпечної» жінки, яка вбила дочку і вже спожила частину її м’яса, засудили за спротив хлібозаготівлям, і тому цю жінку рекомендували розстріляти.[976]
968
Свідчення Марії Павлівни Давиденко, в кн. А. В. Карась, упоряд., Свідчення очевидців про голод 1930–40-х років на Сіверщині, 9.
969
Свідчення Ганни Лук’янівни Михальчук, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 69.
970
Свідчення Миколи Олексійовича Москаленка, в кн. А. В. Карась, упоряд., Свідчення очевидців про голод 1930–40-х років на Сіверщині, 56.
971
Андреа Ґраціозі, Листи з Харкова: Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932–33 років (Харків: Фоліо, 2007), 125–7.
972
Nicolas Werth, “Keynote Address for the Holodomor Conference, Harvard Ukrainian Research Institute, 17–18 November 2008”, in Halyna Hryn and Lubomyr Hajda, eds., After the Holodomor, xxxiv.
973
ЦДАГОУ 1/20/6275 (1933), 124–31, Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Київська область (Біла Церква: Буква, 2008), 1292.
974
ДАДО (Дніпро), 1520/3/9 (1933), Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Дніпропетровська область (Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008), 1 , 111.
975
ДАДО (Дніпро), 710/2/2 (1933), 18–19, Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Кіровоградська область (Кіровоград: ТОВ “Імекс ЛТД”, 2008), 853–4.
976
Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Запорізька область (Запоріжжя: Дике Поле, 2008), 171.